81 рік минув з того часу, як Україну накрила смертоносна хвиля німецько-фашистського нашестя. На боротьбу з нападниками піднялися в першу чергу українці, позаяк саме Україна стала ареною основних битв Другої світової війни. Протягом 1941-1944-го років тривала чорна ніч окупації, коли народ стогнав під чоботом завойовників.
Час – невблаганний: відійшли в засвіти ветерани минулої війни. На пальцях можна перерахувати людей довоєнних років народження, чиї дитячі спогади – єдине живе свідчення тих подій, людей, котрі можуть з висоти прожитих років порівняти ту війну – фашистську з нинішньою – рашистською. Один з цієї когорти – 84-річний Олег Іванович Ярий 1938-го року народження. Він люб’язно погодився поділитися споминами і своїм баченням теперішніх воєнних чорних днів.
Початок війни ще не усвідомлював – мені йшов лише третій рік, – згадує Олег Іванович. – Розповідала мама і дід Емануїл, як у кінці червня 1941-го року вся родина підводою вирушила в евакуацію. Прямували в бік Києва. А тут зустрічні біженці: «Куди ви їдете? У Фастові вже німці». Повернули додому. Дід сказав: «Що буде, те й буде».
– І що ж було?
– Поки стояли фронтовики, то було ще терпимо. А коли тиловики 1942-го року заїхали у двір великою машиною, забрали корову, телицю, поросят, курей. Дід пробував протестувати – приставили пістолет до скроні: «Век!» Так само ведуть себе і путінські орки. Декотрі кажуть, що не сподівалися такого від “братів”, але ж протягом 300 років знали, що Росія ніколи не зупиниться на досягнутому. Кацапи намагалися заколисувати, мовляв, одна кров, одна віра, один народ – браття. І ось, що маємо тепер.
Коли Іванович перевів подих і продовжив:
– Прикро, що зомбована нація вірить кремлівському диктатору-маразматику. Загарбники переконані: вони рятують нас від бандерівців, нацистів, ЄС і НАТО. Їм, бачите, «віднєє» і вони знають «што нам нужно дєлать». А з якого дива Росію може не влаштовувати президент і парламент України? Але ж це – наша справа. Це ми обирали. І нав’язувати нам навіть ангелів-соломонів не треба. Ми їх не приймемо.
Покоління за поколінням виростали на ненависті до нас, «хохлів», хоча попадало на горіхи і грузинським «чурбанам», і вірменсько-азербайджанським «чуркам», татарсько-башкирсько-мордовським «чучмекам». А ще ж є «народка»: ненці, якути, буряти, чукчі.
Користуючись паузою ставлю запитання:
– Багато розмов про переговори, які буцімто призведуть до укладення миру. Як ви гадаєте, це реально?
Олег Іванович скептично посміхнувся, похитав сивою головою:
– Не думаю, що це можливо, бо не довіряю Путіну, російській нації. Старший брат виявився Каїном, а в Каїна пощади не просять.
Мене обурює, коли молоді ваші колеги розписують, якими благородними були німці в поводженні з цивільним населенням. Такі собі «добрячки»: Ай-я-яй. А згадаймо чудом врятовану від знищення Велику Чернявку. І 1942-1943-ій роки, коли фашисти примушували вирощувати зернові, молотити збіжжя, а людям за це не платили ні грошима, ні натурою. Жінки приховували пригорщу-другу зерна, а потім скидалися – сьогодні Тетяні, завтра Надії, позавтра Варварі. Вдумайтесь, свій хліб, виплеканий на своїй землі, люди змушені були красти. А подивіться, що нині роблять рашистські нападники? Це я до того, що ні від тогочасного, ні від сучасного Каїна милосердя ждати не варто.
Цікаво, а у вас збереглася хоча б одна фотографія Вашого дитинства?
– Є. Правда, тільки одна. Зараз принесу.
Поки господар разом з дружиною Катериною Якимівною зайнялися інспекцією сімейного фотоархіву, розмовляю з Михайликом, внуком Олега Івановича. Малий охоче розповідає про себе:
– Через 22 дні у мене буде день народження. Виповниться 8 років. Вчитися люблю, це неважко. Є вільний час. Другий рік займаюся карате. Уже можу постояти за себе.
Спостерігаю, як малий веде гру на мобільному телефоні. Оскільки в цих іграх не розбираюся, то запитав:
– Це що стрілялки?
– Та ні. Це мирна гра, – відповідає Михайлик і терпеливо показує створені ним будівлі, пейзажі, натюрморти. Отак. Росте майбутнє незнищенної України.
– Хочеш бути будівельником, як дід Олег?
– Може. А краще дизайнером.
І тут підходять Олег Іванович і Катерина Якимівна, простягають світлину.
80 років розділяє ці дві світлини.
Перша, на якій чотирирічний Олег Ярий з мамою Василиною Родіонівною Ярою та старшою сестрою Таїсою Іванівною, була зроблена 1942-го року, в період німецько-фашистської окупації.
Другий знімок зроблений сьомого травня 2022-го року. В дні нинішнього воєнного лихоліття, в 47-ий день повномасштабної загарбницької війни Росії проти нашої країни, проти нашого народу, проти нас. Олег Іванович разом з внуком Михайликом стоять біля щойновикопаної криниці, на задньому плані – теплиця з розсадою – все зроблено для прийдешнього як близького, так і віддаленого, осяяного сонцем Перемоги.
Віктор ЧУПРИНА
