Серед багатьох історичних постатей української козацької минувшини дивним чином загубився один із найцікавіших персонажів – гетьман Іван Самойлович, який, отримавши державну владу в часи повної руйнації країни, залишив її спокійною та економічно стабільною напередодні економічного і культурного злету, що стався за його наступника Івана Мазепи. Іван Самойлович – особистість неординарна. Досі історики та краєзнавці ламають списи, намагаючись визначити його місце і роль в українській історії. Та хто б що не доводив, Іван Самійлович однозначно був героєм свого часу. Для нас, мешканців Попільнянщини, він є особливою гордістю, оскільки народився у нашому древньому містечку Ходорків.
То що ж це за людина, які його роль і місце в історії України?
Іван Самійлович Самойлович – військовий державний і політичний діяч, Гетьман України, реформатор. Так характеризують його дослідники історії України. У низці джерел як рік народження називають 1620-й. Частина істориків стверджує, що народився майбутній гетьман між 8 і 22 січня в родині священника і, найвірогідніше, був охрещений батьком у день свого народження – тобто саме 15 січня. Місцем народження стало містечко Ходорків (нині Житомирська область). Щоправда, невдовзі, близько 1640 року, родина переїхала у містечко Красний Колядин Прилуцького полку.
Іван Самойлович мав братів Василя, Мартина та Тимофія. Навчався в Києво-Могилянському колегіумі, але, на відміну від них, відмовився від кар’єри священника, віддавши перевагу військовій. Козацький літописець Самійло Величко характеризував гетьмана як людину «в письмі козацько-руськім справну, розумну», «гарну вродою» та «до людей чемну і прихильну».
Очевидно, що саме освіта та згадані чесноти сприяли призначенню Самойловича писарем Красноколядинської сотні. Хоча трапилося це й не без сприяння впливових родичів та покровителів, серед яких був, приміром, генеральний писар Степан Гречаний. Навесні 1662 року Самойловича призначають сотником Веприцької сотні Зіньківського полку, а восени цього ж року обирають сотником Красноколядинської сотні Прилуцького полку.
У 1663 році на Ніжинській раді він виступив як прибічник гетьмана Івана Брюховецького, за наказом якого влітку 1665 року разом зі стародубівським полковником Л. Острянином очолив козацьке військо в поході під Смоленськ, де здобуває дві перемоги над польським військом під Гомелем та Кричевим. Того ж року він згадується як наказний полковник Прилуцького полку.
Саме за ці перемоги, на думку деяких дослідників, під оруду Івана Самойловича було віддано кінний найманий полк, а невдовзі – урядування в Чернігівському полку. У 1665-1666 роках майбутній гетьман обіймає посади полкового осавула, а в 1666-1668 – полкового судді. Одночасно як наказний полковник заміняє на посаді чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, із котрим мав добрі стосунки.
А в 1668-1669 роках Іван Самойлович, уже полковник Чернігівського полку, разом зі старшиною цього полку взяв активну участь у антимосковському повстанні гетьмана Івана Брюховецького. Більше того, він був учасником таємної старшинської наради, на якій прийняли рішення про початок повстання, а 29 січня осадив у Чернігові московського воєводу Андрія Толстого.
«Зрадник чернігівський, козацький полковник Івашко Самойлов, зібрав у Чернігові чернігівський полк з усіх містечок… і з сіл козаків і мужиків, і зі зрадником чернігівським війтом з Гришкою Івановим, і з бурмістри із усіма міщани … з … великого государя ратними людьми осадили міцно …і з гармат і з малої рушниці стріляють безперестанно», — сповіщав Толстой про ці події московському царю.
Після обрання лівобережним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного Самойлович стає генеральним суддею. Показав себе як успішний дипломат: вирушив до Москви на чолі козацької делегації, домігся повернення гармат та звільнення засланих раніше московським царем до Сибіру учасників повстання Івана Брюховецького.
На Конотопській раді в Козачій Діброві 17 червня 1672 року Івана Самойловича обрано Гетьманом України. А розпочав він своє гетьманування з усебічної підтримки православ’я й упорядкування земельних питань. В архівах збереглися його універсали на підтвердження прав на володіння різними маєтностями, видані як представникам козацької старшини, так і монастирям.
Загалом друга половина XVII ст. у політичному та військовому плані була для Лівобережної України спокійною. Але вже на початку січня 1673 року татари підійшли під Чигирин з наміром перейти на лівий берег Дніпра – під Гадяч. Тому на початку липня Іван Самойлович на чолі тритисячного війська заходить до Гадяча і на певний час це місто стає гетьманською резиденцією.
Згодом, уже перебуваючи в Батурині, Самойлович отримує вісті від кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка про намір татар напасти на Полтавський полк. Однак рік усе ж минув спокійно. Головним досягненням 1673 року і особисто гетьмана Івана Самойловича можна вважати значний приплив населення на Лівобережну Україну з Правобережжя, завдяки чому не лише виникали нові містечка, а й значно збільшувалося населення уже існуючих. Основною причиною переселення був страх перед турками і татарами, які безборонно хазяйнували на правому березі Дніпра.
31 грудня 1673 року гетьман Іван Самойлович вирушає з військом із Батурина у похід на Правобережну Україну з метою наведення там порядку. А в березні наступного року у Переяславі відбулася козацька рада, на якій офіційно склав клейноди Михайло Ханенко. Тож булаву гетьмана обох берегів Дніпра вручили Івану Самойловичу. Правобережні полковники визнали його владу як гетьмана і Правобережної, і Лівобережної України та виконували накази. Одночасно гетьман намагався підтримувати добрі стосунки із Запорізькою Січчю.
Однак ситуація на Правобережжі, куди вступили польські війська, ускладнювалася. Тож Іван Самойлович взяв за мету перешкодити походу татар на землі лівобережної Гетьманщини. Для цього відправляє тисячне кінне військо «разных полков с полдве тысячи человек» під орудою генерального хорунжого Григорія Коровки під Лубни «для осторожности сего краю и для остраху неприятелю».
У жовтні 1675 року Петро Дорошенко складає присягу на вірність московському царю. Звісно, цей факт викликав досить різку реакцію Туреччини, яка вважала Дорошенка своїм васалом, а землі Правобережної України залежними від волі турецького султана. 30 грудня 1675 і 4 січня 1676 рр. полтавський полковник Павло Герцик двічі повідомляє гетьману про татарські новини, здобуті новосанжарськими козаками, які наприкінці 1675 року ходили під Очаків, де здобули полоненого, котрий на допиті розповів про наміри турецького султана та кримського хана іти з військом на лівий берег Дніпра.
Тож Іван Самойлович тримає свої війська біля Дніпра. Навесні 1677 року турецьке військо звичним шляхом вирушило в похід на Україну. Тим часом гетьманською адміністрацією робиться усе, щоб підготувати Чигирин до облоги, яку турки розпочали 4 серпня. Іван Самойлович на чолі війська у цей час перебуває «за Ромном над рекою Пслом, от Ромна верст с двадцать с пять, а от Днепра будет верст со сто».
16 серпня гетьманський табір перебазовується до річки Солониці під Лубнами. Наступного дня Самойлович відправляє до Чигирина тисячний полк сердюцької піхоти, наказує поспішати удень і вночі. 20 серпня цей загін переправився через Дніпро поблизу Вереміївки і, пройшовши понад Тясмином через луки і ліси, з прапорами і барабанним боєм вранці увійшов до обложеного міста.
24 серпня до Дніпра підійшли й інші загони Івана Самойловича, і того ж дня розпочалася переправа козацького війська на правий берег Сули. Але туркам вдалося зашкодити цим планам, поставивши у найвужчому місці, де планувалася переправа, гармати, через що козаки змушені були відступити та переправляти човни по суші.
Намагаючись укріпити правий берег Дніпра, турки виставили артилерію. За наказом Івана Самойловича, навпроти встановили артилерію козацьку, сховавши її за очеретом і чагарником, аби стріляти у відповідь. На козацькій раді вирішено того ж дня обладнати наплавний міст або виготовити пороми і у ніч на 27 серпня визначені полки були посаджені на човни і відпущені за течією.
Невдовзі вони пристали до острова на Дніпрі і, висадивши козаків, вирушили за новою партією війська. Сполохані турки відступили, а козацьке військо, розділившись на дві частини, відбивалося від ворога і одночасно займалося спорудженням шанців. Потім гетьман відіслав своїх козаків для захоплення полонених та збору відомостей про турецьке військо.
Результатом цих подій стало те, що турки під командуванням Ібрагім-паші Шайтана змушені були відступити від Дніпра, а 29 вересня розпочали відступ і від Чигирина, знявши таким чином облогу з гетьманської столиці.
Невдача спонукала турків до нового походу. Тому 17 квітня козаки Самойловича вирушають у напрямку Лубен. 12 травня до Чигирина прибуло шість тисяч козаків Гадяцького полку. Також гетьман спрямував до Чигрина Ніжинський і Лубенський полки, які 19 червня розпочали споруджувати глибокий рів. Сам Іван Самойлович 16 травня стоїть табором під Ромнами, а 3 липня його загони перейшли двома мостами Сулу і підійшли до Дніпра біля Бужинської переправи.
Друга облога Чигирина розпочалася 8 липня 1678 року. 11 серпня туркам все ж удалося здолати укріплення нижнього міста і увірватися до нього. Захисники Чигирина намагалися перейти на інший бік Тясмину, але перевантажений міст не витримав і впав. Після цього козаки відступили до Бужинської переправи, а 16 серпня напали на турецьке військо. Бій був жорстокий і невдалий для турків.
Після переправи на лівий берег, гетьман намагається не допустити переходу турків на лівий берег Дніпра. Для захисту Канева від татар відправляє кілька сотень найманого війська. Однак воно не встигло переправитися через Дніпро до підходу татар і зупинилося на лівому березі.
Тож Іван Самойлович 4 вересня віддає наказ полковникові Іллі Новицькому про відправку до Канева двох сотень козаків його полку. Також наказує переселити жителів міста на лівий берег Дніпра. Ситуація, що склалася, була досить небезпечною, однак вдалося вжити всіх заходів перед новою татарською загрозою. І не даремно.
26 січня розпочався новий похід. Колишній гетьман Юрій Хмельницький у спілці з чотирма білгородськими солтанами та кримськими татарами перейшов Дніпро неподалік Черкас. Дізнавшись про це, Полтавський полк підійшов до Дніпра, розбив татарську орду під Жовнином, відтіснив її до Лукомля.
8 лютого гетьман відряджає на правий берег військо, поставивши наказним гетьманом свого сина Семена. Той витіснив загони заколотника Павла Яненка з Корсуня, зайняв Мошни, Драбівку, Черкаси і Жаботин, звідки вивів населення на лівий берег Дніпра. У ніч з 3 на 4 березня Семен Самойлович захопив Корсунь, 4 березня, рухаючись лівим берегом Росі у напрямку Дніпра – Дереньківку, Дробівку та Мошни, а Гадяцький полк зайняв Жаботин і зустрівся з військом наказного гетьмана наступного дня біля Черкас.
Цього ж року Іван Самойлович зацікавився приведенням до ладу підвладної йому території. Проводив обміри земель, розпочавши від слобідських міст і до Дніпра. На правому березі Дніпра «з Турками граница учинена…». А татари продовжували набіги на українські землі, щоправда, лише невеликими загонами.
На початку 1685 року сталася важлива подія в економічному житті Гетьманщини – впровадження орендних відносин: у лютому гетьман Іван Самойлович дозволяє «полками и сотнями» оренди «закуповати кто похочет». Загалом Самойлович бере курс на централізаційну політику, зміцнює владу гетьманської адміністрації у регіонах. Передусім, у місцях переселення великої кількості людей з Правобережжя.
Коли перед Різдвом 1686 року надійшла звістка про те, що козаки орільських містечок без будь-чийого дозволу погромили кримських послів, Іван Самойлович наказує полтавському полковнику «за тую их своеволю, …всех сотников Орелских от урядов их поотставляти, а на местца их з инших городов полку Полтавского добрих и справних молодцов понасилати. Що гди по приказу Гетманском учинилося…».
Однак це була явна помилка. Люди, не будучи пов’язані з вказаною місцевістю ніякими зв’язками, не знаючи місцевих звичаїв, не змогли упоратися з керуванням краю. Тому 11 квітня Іван Самойлович відміняє своє розпорядження. Одночасно гетьман продовжує розвивати оренди. 1 березня підписує Універсал про встановлення в Україні оренд на продаж спиртних напоїв, дьогтю, тютюну та на млини, кошти з яких мали піти на утримання війська.
Невдовзі підписавши «Вічний мир» із Польщею, Московське царство увійшло до складу так званої антитурецької Священної ліги і взяло на себе певні зобов’язання, як-то: збройна підтримка держав ліги – Польщі, Австрії та Венеції у їхній війні з турками.
Іван Самойлович також отримує царський указ із наказом іти в похід на Крим, куди й вирушив з Батурина у кінці квітня. Потому біля Гадяча провів великі військові маневри, а на початку травня на чолі 50-тисячного війська вже стояв під Полтавою.
2 червня московське і українське війська зустрілися на лівому березі Орелі неподалік Самари і вирушили у напрямку Перекопу. Однак похід був невдалим через невдало обраний час. Татари підпалили степ і коні залишилися без трави і води. Московські загони і військо гетьмана мусили повернути назад.
Провал Першого Кримського походу був настільки очевидний, що московський князь Голіцин негайно зробив винуватцем невдачі гетьмана, з яким мав напружені стосунки. Водночас гетьманом була незадоволена і частина козацької старшини. Тому 7 липня, з намови Голіцина, частина генеральної старшини написала донос на гетьмана до Москви, у якому звинувачувала його у … підтримці татар та підпалі степу.
21 липня війська переправилися через річку Коломак і стали табором на її правому березі неподалік Полтави: «лагерь,… состоял тогда в одной мили от Полтавы, при реке Коломаке, на пространном поле». Того ж дня Голіцин отримав царську відповідь на донос. Гетьманську ставку негайно оточили двома московськими полками. Самойловича і його сина Якова московити арештували 23 липня. Але арешт Івана Самойловича спричинив антимосковські козацькі виступи. Зокрема, повстали козаки Гадяцького полку.
Так зійшов з політичної арени Іван Самійлович Самойлович – гетьман, який зміг стабілізувати в Україні політичну ситуацію, зміцнити економіку і завершити добу Руїни.
Помер гетьман у 1690 р. на московському засланні в Тобольську. Сумна доля спіткала і двох його синів: старшому – Григорію – відрубали голову 11 листопада 1687 року у Севську, а молодший – Яків – помер у 1695 році в Тобольську.
«На скрижалях»
