Лавро Нечипоренко описав те, що бачив. А саме – Голодомор-геноцид 1932-1933 років у рідному селі Єрчики на Житомирщині.
Рукопис півстоліття пролежав в колишніх кадебістських архівах. І лише нині завдяки небайдужості низки людей спомини свідка одного з найбільших злочинів московитів проти української нації побачили світ у вигляді книги «33-ій рік».
Восьмого лютого в Музеї Голодомору відбулася велелюдна презентація цього археографічного видання.
«Люди рятувались як могли. Взялись за ступи, жорна. Мочили сухі шкури, обсмалювали і варили драглі. Поварили на холодець і шкіряні решета. В печах сушили кукурудзяне бадилля, товкли в ступах, просівали, додавали якусь пучку муки, щоб трималось купи, і пекли деруни. Сушили листя глоду, ліщини, дубову кору, товкли, просівали й пекли якісь балабухи. Товкли соняшникове лушпиння, сушили коріння татарника. Всі, хто вживав дубову кору й коріння татарника, повмирали раніше за всіх.
Кожний день мерці, а потім і лік їм загубився.
Не відбувалось звичайного похорону, а скидали разом усіх на сани чи воза без труни й звозили на цвинтар до однієї ями».
Це уривок із спогадів вчителя Лавра Нечипоренка, який описує побачене і пережите.
Вступне слово до книги написав Блаженнійший митрополит ПЦУ Епіфаній. А також констатував:
– Сьогодні – історична подія, бо ми увіковічуємо пам’ять тих, хто віддав своє життя за Україну. Вони були знищені штучним голодом за те, щобули українцями і мріяли про свою незалежну Українську державу. Ворог не змінився і надалі намагається нас нищити. За те, що ми обрали на своїх майданах європейський вектор розвитку, ми платимо велику ціну. Але ми будемо боротися до кінця, бо правда завжди перемагає. І в цей складний період випробувань війною ми повинні знати нашу історію. Бо без знання минулого ми не побудуємо майбутнього.
– Комуністична влада доклала максимальних зусиль до того, аби знищити докази її злочинів, найбільшим з яких є Голодомор-геноцид, – наголосила у вступномуслові Леся Гасиджак, в. о. Генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду. – Тому кожен щоденник, кожен спогад, кожне епістолярне джерело має надзвичайне історичне значення. І цей рукопис для нас – безцінний, тому що це перший такий артефакт у нашій музейній колекції.
Історик, політолог, речник Генерального штабу Збройних Сил України Андрій Ковальов свого часу натрапив на інформацію про записи Нечипоренка в архіві СБУ та розповів наступне:
– У це важко повірити, але щоденник спогадів про Голодомор дійшов до нас тільки тому, що зберігався в архіві КДБ! У 1996 році Служба безпеки України повернула Івану Коваленку рукописи, серед яких був зошит зі спогадами Лавріна Нечипоренка. Щоденник свідка Голодомору зберігався в родині Івана Коваленка.
Я попросив доньку Івана Коваленка Марію Кириленко віддати зошит зі спогадами Лавріна Нечипоренка його сину Олександру, а пана Олександра вмовив передати його як експонат до Національного музею Голодомору- геноциду у Києві.
У воєнних 2022 – 2023 роках у колективу Музею Голодомору з’явилася ідея видати рукопис Лавра Нечипоренка окремою книгою. Книгу вдалося надрукувати на кошти, які заробив сам музей завдяки проведенню екскурсій та продажу своєї сувенірної продукції, а частину накладу книги – за сприяння Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія, за кошти ПЦУ та парафії собору Святого Андрія у Вашингтоні, США.
Також присутній на презентації син автора спогадів Олександр Лаврович Нечипоренко розповів цікаві подробиці про життя свого батька та подякував Музею за видання.
1933 рік виявився для Лавра Нечипоренка особливо складним. У січнійого заарештували за обвинуваченням у антирадянській пропаганді та контрреволюційній діяльності. Його довго тримали в Лук’янівській в’язниці й допитували, однак врешті випустили, не отримавши зізнання. Навесні 1933-го він приїхаву Єрчики на рідну Житомирщину, де на власні очі побачив усі жахіття Голодомору. А згодом написав про пережите. У 60-х роках Лавро Нечипоренко передав рукопис своєму другу Івану Коваленку. Той розповсюджував самвидав і планував передрукувати текст. Проте в 1972 році Коваленка арештувало КДБ, а зошит було вилучено разом із іншими «доказами». Багато років рукопис зберігався в архіві КДБ, підшитий до справи.
Олександр Лаврович Нечипоренко продовжує справу, розпочату його батьком, та докладає зусиль до збереження пам’яті про Голодомор. Він колекціонує предмети старовини. Кілька артефактів зі своєї колекції, які мають стосунок до часів Голодомору, пан Олександр передав Музею Голодомору.
– Щоб нові покоління українців знали, чого можна очікувати від московитів, – кожен з нас має читати правдиві спомини таких свідків як Лавро Нечипоренко. Зокрема, книгу «33-й рік» можна придбати у Музеї Голодомору – геноциду в Києві.
Ольга ЮСЕНКО
Це ті страшні уроки, які мають бути вивчені кожною родиною, кожною дитиною в Україніта світі. Московити – вороги вільних народів і вони такими були, є і будуть . Особливо щодо українців . Імперія повинна розпастися на національні держави.