Зустрічайте золотий голос нового покоління українців. Сергій Лазановський.
Народився 26 червня 1995 року в селі Попельники Снятинського району Івано-Франківської області. 2021 року заспівав на талант-шоу «Голос країни» та став переможцем 11 сезону.
А вже через рік, влітку 2022 року, подарував Україні хіт – пісню «ЗСУ» з такими словами:
«Нам Шевченко заповів: не любити москалів,
Щоб кохались українці між собою.
Згинуть вороги нехай, ми бороним рідний край!
Їм ніколи не забрати нашу волю!
З-С-У! Файно луплять москаля!
З-С-У ! Їх женуть через поля!
Б’є наше військо бидло кремлівське»
Понад те, співак постійно, активно, цілеспрямовано збирає кошти для допомоги Збройним силам України.
До уваги читачів – інтерв’ю зі співаком.
«Ой, хочу співати!»
– Пане Сергію, якби вас запитали: Сергій Лазановський – це хто? Як би представили самого себе?
– Рідний (RIDNYI). То є мій сценічний псевдонім, що зродився після перемоги у талант-шоу «Голос країни». Тоді чимало читачів почали за мною стежити в соцмережах. Писали: «Ви такий близький, доступний. Ви нам к рідний». Ну і вирішив, що так, буду Рідним.
Я за професією – актор драматичного театру і кіно, диктор радіо і телебачення. Граючи у мюзиклі «Гуцулка Ксеня», заспівав, а після того вирішив: ой, хочу співати! Залишив Івано-Франківський драмтеатр. Присвятив життя співу.
Зі мною працює творча команда: Ірина Батюк – моя продюсерка, викладачка вокалу; Роман Калин – фронтмен гурту «Гринджоли», які їздили на Євробачення та співали відому пісню «Разом нас багато». Збираємося в студії. Шукаємо колізії, домовляємося.
«У нас вся родина співоча»
– У якому віці відчули оцей Божий дар, іскру, потяг до пісні? Одна людина її шукає все життя, інша – знаходить замолоду.
– Любов до української пісні у мене з дитинства. Мама Іванна, коли ходила вагітна мною, завжди співала. Теж мріяла про сцену, але рано вийшла заміж і цілком присвятила себе сім’ї.
Та й мої прабабуся й прадідусь співали в ансамблі «Верховина», який свого часу багато їздив Україною. Мої баба з дідом теж співають. У нас вся родина співоча. Коли зустрічалися на родинних святах – без співів не обходилося. Пісні, які я іноді транслюю в соцмережах, лунали на родинних посиденьках. Співали навіть коли поралися на городі.
Пригадую, як я восьми-дев’ятирічним разом з дорослими збирав кукурудзу у бабусі. Спершу її зривають, потім складають на подвір’ї, приходять сусіди, лущать, чистять, хтось теребить у мішки – і всі співають. Моє дитинство пройшло у співах. Дуже люблю мотиви українських народних пісень. Коли чую «Ой, там на горі» – мурахи по тілу.
На мою думку, дуже мало націй у світі можуть похвалитися такою історією, як наша. Такою національною спадщиною. А народними піснями, яких більше 200 тисяч, ніхто не може похвалитися. Нам треба місяцями, або цілий рік показувати на світових фестивалях все, що у нас є. Щоб люди дізнавались. Шкода, що мало хто це усвідомлює. Мало хто до цього прагне. Проте тішимося, що цей важкий час трохи змінює людське сприйняття.
«Жоден концерт не обходиться без «Червоної рути»
– Кого для себе виокремлюєте з українського співочого олімпу?
– З Назарієм Яремчуком у мене особлива історія: він помер 30 червня, а я народився 26 червня. Мама завжди казала: «Можливо, то його душенька десь там гуляла, і вона так в тебе ся вселила». І я так собі з цією думкою-ідеєю живу. Хто знає? Можливо, ми десь перетнулися. Бо мені творчість Яремчука є близькою. Особливо його пісня «Родина».
А Володимир Івасюк – це та людина, якою я зараз надихаюся. Жоден мій концерт не обходиться без пісні «Червона рута». Івасюк для мене – уособлення української душі. Його історія – неймовірна. Захоплююсь, що він ще в 70-х роках, коли був студентом, повалив погруддя леніна. Через те мав багато проблем. Але не хотів «прогинатися» під радянську владу. Знав, що в Україні можна створити українську пісню. В його успіх не вірили навіть деякі викладачі. Однак Володимир Івасюк створив вічні хіти: «Пісня буде поміж нас», «Червона рута», «Дві скрипки», «Літо пізніх жоржин». Зараз вкотре прослуховую всі пісні Івасюка.
Але парадокс: москалі людину знищили, а вона продовжує жити. Його Пісня буде поміж нас!
«Українське зерня засіває світ»
– Коли до Вас прийшло глибоке усвідомлення колізій української історії?
– Згадую свій підлітковий час як жахливий. Тому що тоді українське телебачення окупували російські серіали, фільми, пісеньки. «Інтер», «1+ 1» безперервно транслювали всі ці «Счастліви вмєстє», «Папіни дочки». Українських серіалів майже не було.
Серед моїх однолітків був популярний серіал «Ранєткі». Я не дивився: не подобалось. Коли йшов зі школи додому, в навушниках звучали народні пісні. Але соромився зізнаватися друзям, бо не зрозуміли б, «захейтили». А зараз тішуся, що слухав їх.
Коли навчався на другому курсі університету, в листопаді 2013 року, на Майдані побили студентів. Ми у Франківську виходили на акції протесту. Почалися майдани по всій Україні. Відтоді я вже свідомо став цікавитися історією України.
Наша нація – як та квіточка, що пробилася крізь асфальт і цвіте. Завжди кажу на концертах, що моя нація – поцілована Богом. Подарована Богом. Нас, як оте посіяне зернятко пшениці, можуть стоптати, але ми проростаємо, розквітаємо, даємо плоди. Українське зерня засіває світ. Нашого цвіту по всьому світу. Реально.
Звісно, люди всі різні. Маємо зрозуміти: ми – не ідеальна нація, як і будь-яка інша. Є українці, які народилися українцями. І є ті, хто досі не усвідомили: хто вони?
А загалом я неодноразово зауважував: українці – це ґаздівські та здебільшого культурні люди. Далося взнаки походження від трипільців, скіфів–хліборобів, які трималися своєї хати, своєї землі.
Радію, що в Україні дуже багато відкрилося різноманітних центрів, де можна познайомитися з історією української культури і зрозуміти, наскільки вона багатогранна і якого коріння сягає. Тисячі років!
«Війна спонукає цінувати волю»
– Вашою творчою реакцією на велику війну стали нові пісні, що торують шлях до Перемоги…
– Так. «ЗСУ», «Геть з України», «Переможна пісня» – це мотиви, які надиктувала війна. Ми з командою розуміємо: потрібно творити життєствердні пісні. Невдовзі після того, як випустили пісню «ЗСУ» розпочався контрнаступ українського війська та звільнення Херсонщини. Раділи невимовно. Вірю, що сила думки існує.
А ще маємо запитувати себе: для чого нам це випробування війною? Щоб нарешті усвідомили: ми є нація унікальна. Щоб оновились і стали вільними.
Бо УПА нам дала дуже багато посилів. Коли співаємо українські повстанські пісні, бачимо: ста років не минуло, а ми проживаємо такі ж події, що й наші дідусі-бабусі. Насправді страшно, що їх не почули раніше. Хоча нас попереджали: з москалями не варто товаришувати. Зараз настав час, коли потрібно звільнитися. Тому я вважаю, що патріотична творчість повинна бути.
– Ви постійно збираєте кошти на підтримку ЗСУ. Що вдалося?
– За час повномасштабного вторгнення ми з однодумцями зібрали близько мільйона гривень. Для своїх друзів, побратимів та людей, які подавали запити. Великий плюс у тому, що є аудиторія, яка допомагає. Дякую всім ріднусикам, які долучаються до збору коштів. Розумію: найменше, що можу зробити для наших воїнів, – заробляти та допомагати .
Московити кажуть, що ми з ними брати. Брехня. Українці – брати і сестри між собою. А московити – чужі нам люди. Незрозуміле явище на цій планеті, яке вигулькнуло свого часу також за допомогою нашої руки. І цьому потрібно покласти край. Що то за держава – росія? Насильницька суміш різних народів, де немає власної ідентичності. Хто такий москаль? Це – загарбник і вбивця. Але важливо, щоб асимільовані московитами нації теж стали вільними, почали жити своїм життям та звільнилися від диктатури й колонізації.
Мої пісні слухають і п’ятирічні, і кому за вісімдесят. Ми охопили всі вікові категорії. На концертах співаємо і сучасні пісні, й народні, й улюблені, й патріотичні, і про УПА.
Були випадки, коли школярі домоглися, аби у школі замість дзвінків лунала «Переможна пісня».
Приємно здивований, що пісні «Геть з України», «ЗСУ» і «Переможна пісня» люди вважають народними. Навіть розповідали, як в Одесі на свято Маланки колядували з «Переможною піснею».
Коли приїхав з концертом на Сумщину, сумнівався, як сприймуть пісню «Батько наш – Бандера», бо їм же довго розповідали, що Бандера – щось страшне. Хоча насправді людина боролася з трьома режимами і виборювала нашу незалежність. Те, що робила Українська повстанська армія, зараз роблять Збройні сили України. І коли глядачі влаштували овації після кожної пісні, я вийшов і кажу: «Ми розуміємо один одного з півслова. Я вас всіх люблю».
«Всім любов подарую»
– Після кожного вашого концерту більшає армія прихильниць. Набридають чи не дуже?
– Ні. Ми всі – ресурсні люди. У нас є емоції. На концертах, коли віддаєшся на повну, – втомлюєшся. А наприкінці оці всі обійми знову мотивують. Прихильники не набридають. Дуже тішуся, що вони є і слухають мої пісні. Потік енергії йде від них. І ти надихаєшся.
Для мене важливо, щоб мене любили в творчості. А яка я людина? У житті, можливо, я не те що закритий… Є періоди, коли люблю спокій. Люблю поїхати в село, посидіти з батьками, поговорити. Відірватися від повсякдення.
– Воїни часто відвідують ваші концерти?
– Бувають. Дарують шеврони. Вже є колекція ціла. Кажу їм: хлопці, не уявляєте наскільки мені приємно. Вірю, що коли їхні шеврони зі мною, то із ними все гаразд. І дай Боже, аби якнайшвидше закінчилася війна, і щоб всі наші герої повернулися додому.
Хоча багато хто не повернеться. На кожному концерті про це наголошую, особливо коли співаємо пісню «Мамо, не плач».
Найменше, що можемо зробити – це пам’ятати про полеглих українських Героїв. Бо незнайомі нам люди віддають своє життя за кожен наш день. Наша місія – пам’ятати про них, віддавати шану. Своїм дітям переказувати. А діти хай онукам переказують…
– Щира вдячність за розмову.
ПОСТСКРИПТУМ. Такі українці як Сергій Лазановський – це культурна еліта нації. Золоті зерна народу, які проросли вже в часі відновленої Незалежності України. У часі також непростому, коли тривало гібридне зросійщення та медійні маніпуляції над українською сутністю. Але вони – стверджуються. Їм – творити Перемогу. Їм – будувати сильну, міцну Українську Україну.
Розмову вела Ольга ДУБОВИК,
світлини Георгія Лук’янчука та з особистого архіву Сергія Лазановського.
