Безжальна війна продовжує забирати життя молодих воїнів. Боронячи нашу країну у запеклих боях проти московських загарбників, які принесли сюди лише біль і розруху, на Донеччині обірвалися життя вісімнадцятирічного Максима Ткаченка. Яким було життя Максима до війни, як у такому юному віці він опинився на передовій? Спогадами про загиблого захисника поділилася його сестра Тетяна Ткаченко.
– Ми з Максимом виросли без тата, мама все життя тяжко працювала, аби нас забезпечити. Ми з братом часто залишалися самі, тому дуже зблизились. У Максима був хист до кулінарії, мама навчила його випікати торти, а потім він навчився робити надзвичайно смачний шашлик.
Ми з братом, як і більшість сільських дітей, дуже любили лазити по деревах, мама часто говорила, що ми, як Мауглі. Наше улюблене місце було на шовковиці: вона рясно родила і була дуже смачна. Максим ріс енергійним та непосидючим. Він завжди намагався мене захистити. Я малою боялася півнів і гусей, а брат тримався впевнено і навіть відганяв їх від мене, хоча був молодшим.
До школи ми ходили у сусіднє село. Бувало, я зупинюсь, вгледівши пса або гусака, а брат візьме мене за руку і заспокоює. Коли підросли, Максим завжди з музикою ходив. Багато хто в селі саме по музиці його і пам’ятає. А ще він з кожним чемно вітався, кожному намагався допомогти в разі необхідності. Був дуже щирим, відкритим.
У шістнадцять років Максим був вищим від мене і мами. Маму він дуже любив і поважав. Іноді брав її на руки, носив, лоскотав, вони бавились, як діти, і такі щасливі були в ті моменти.
Брат готував різні страви, пританцьовуючи на кухні. Йому дуже подобалося це заняття, і ми були впевнені що він буде кухарем.
Максим рано подорослішав. Коли мені було сімнадцять, я вже працювала. Брат бачив, що я гроші заробляла, і теж почав підробляти – допомагати односельчанам. Мені приємно було бачити, що він з мене бере приклад.
Якось ми, таємно від мами, відклали небагато грошей і купили їй подарунок. Макс був такий задоволений, ніби то йому подарунок був…
Ми з Максимом багато говорили на різні теми. Коли він вирішив займатися спортом, ми разом віджимались та качали прес. Тренували силу волі в інших вправах.
Мій брат мав сильний характер. На його очах у нашої бабусі стався інсульт, і він не розгубився. Максим завжди допомагав мамі і бабі, коли у нашого дядька інваліда траплявся напад. Він уже тоді знав, що емоційна паніка ні до чого доброго не призведе.
У 2023 році Максим закінчував Білоцерківський професійний ліцей за спеціальністю електромонтажник. Через пару місяців мав отримати диплом. Але у свої вісімнадцять пішов у військкомат, підписав контракт. Так що диплом отримував вже онлайн.
На службі зарахували на посаду навідника, навчався у Великій Британії, де показав дуже гарні навички із стрільби (через що появився позивний «Снайпер»).
Ми всі були здивовані – мама плакала. У військкоматі запевнили, що йому тільки вісімнадцять, тому на передову не кинуть. Ми прийняли ситуацію. Але потім було ще одне навчання і – Донеччина…
Максим ніколи не розповідав, що там відбувається, на передовій, лише один день описав: «26.11.2023 сильний обстріл, наказ відходити. Я чую крики свого друга-односельця. Він поранений. Я до Толі побіг, страху не було. Розумів, що можу отримати кулю, але там Толя кричав. І я зміг, я витягнув його. Тепер він на лікарняний їде, а в мене контузія… я не розумію що відбувається, мені погано, я втомився, психічно не витягую. Я хочу жити…»
Це дуже боляче було читати. А вже через кілька днів він воював. Коли Максим був під крапельницею, прибіг старшина з автоматом, і він, не долікувавшись, побіг на завдання.
Востаннє бачила брата ще в серпні минулого року. Всього пару годин. 15 січня цього року ми списались. Говорили про те, що має бути ротація в лютому, що нарешті зустрінемось і 9 березня відсвяткуємо його день народження.
Я вже будувала плани, куди б з ним поїхати, бо брат по суті ніде не був, не бачив України. Але вранці наступного дня зателефонував той самий друг Толя: «Максима вбили вночі»…
Крик. Сльози. Я не вірю – чому ніхто з командирів не дзвонить чи з військкомату? Не знаю, як про це мамі сказати… Просто почала збиратись до дому і дзвонити колегам мами, щоб переказали їй, аби приїхала до мене, бо, мовляв, мені терміново треба в лікарню. Примітно, що якраз напередодні мене дуже турбувало серце, підіймався тиск, певно, було передчуття.
Мама голосила, не хотіла чути, казала, що може то не Максим.
17 січня нам принесли сповіщення, в якому помилились з ініціалами. Ми й почали надіятись, що це не Максим. Та надії не справдились – брата привезли на щиті.
Я вдячна кожному, хто підтримував нашу сім’ю. Мого брата провели в останню дорогу з гідністю. Нині збираю голоси на петицію для присвоєння брату, 18-річному Ткаченкові Максиму Васильовичу звання Героя України (посмертно). На сайті петиції до Президента, номер петиції 219932. Для кожного це займе пару хвилин, але це буде подякою за його службу.
Елементарна підтримка, якої так не вистачає мені від брата…
Я зараз працюю з психологом бо відчуваю себе сиротою, намагаюсь якось жити, тяжко це вдається, тяжко усвідомлювати, що війна забрала життя нашого Максима…
Записала Христина СОКОЛОВА
