Полковник Петро Денисович Недзельський – учасник бойових дій, колишній очільник розвідки 92-ої окремої механізованої бригади ЗСУ. В армії з 1964 року. Йому судилося ще в 1989 році (за півроку до розпаду СРСР) вступити до Української Гельсинської спілки, а також бути серед учасників першого з’їзду Української республіканської партії на чолі з Левком Лук’яненком. Це людина, на чиїх очах відбувалися всі процеси у Збройних силах України протягом більш ніж тридцяти років. І він переконаний, що Україна могла мати дуже серйозну армію, але її навмисно нищили.
– Після мого виступу на з’їзді УГС у Києві я зазнав переслідувань з боку КДБ, – розповідає Петро Денисович. – Погрожували розстріляти «за антикомуністичну діяльність», заслати до Сибіру чи Казахстану. Вигнали з армії.
У 1990 році 7 квітня я створив у Харкові – не у Львові чи Франківську, а на сході – першу організацію офіцерів-українців, які офіційно виступили за незалежність України і створення її Збройних сил як гаранта цієї незалежності. Ми були першими офіцерами-українцями, які заявили про історичне право і бажання України мати власну армію. Виходили з того,що Україна була членом ООН, а отже мала право, як виявляється, навіть в рамках совєцького союзу, на власну армію. Комуністи цей факт суворо приховували.
Через рік після народження Української Гельсинської Спілки розпалася імперія зла – СРСР. Мене запросили до Великої Британії, Канади Австралії, США. Українська діаспора нагородила мене срібним хрестом «За заслуги». Понад те – подарували мені півмільйона доларів. А я повернувся в Україну і всі ті гроші до копієчки віддав Міністерству оборони України на розбудову Збройних сил. На той час в армії було десятки тисяч безквартирних офіцерів. Сотні тисяч повернулися в Україну, та не мали де жити. Водночас багато московитів тут мали посади і статки.
На момент розвалу союзу угруповання військ в Україні складало більше мільйона осіб. Але лише 25 відсотків офіцерів були етнічними українцями, все решта – московити. Такою була національна комуністична політика: 75 відсотків українців спеціально відправляли служити на Далекий схід, в Казахстан і Сибір, а на теренах України залишали до 75 відсотків московитів. Тому на момент розпаду союзу у росіян тут були дачі, квартири, гаражі, добре влаштовані дружини й діти, тож вони аж ніяк не хотіли їхати в Сибір.
Коли розвалився союз, перший Президент України Леонід Кравчук допустив величезну помилку: був прийнятий так званий нульовий варіант, коли автоматично надавалося громадянство України всім колишнім громадянам УРСР. Це призвело до того, що офіцерики-«расіянє», скриплячи зубами, присягнули на вірність народові України. Вони були переконані, що Україна – це ненадовго. Ось так ми, українці, отримали п’яту проросійську колону всередині незалежної України. Наслідки цього кроку ми всі пожинали дуже довго. Соромно про це казати, але коли 2014 року в Криму почалася агресія московії проти України, більше 80 відсотків офіцерів СБУ, Нацгвардії, Збройних сил, поліції зрадили присязі та перейшли на бік ворога. Ганебно і не по-офіцерськи. Ці негідники мають застрелитися. Але то мінус командирам-кадровикам, котрі те барахло набрали до війська України. Отака мерзота нам дісталася після совєцького союзу. Багато з них посідали ключові посади у ЗСУ і це призвело до занепаду армії. 2014 року на момент агресії московії у нас боєздатного війська залишилося лише 7 тисяч. Тоді як у на боці проросійських сепаратистів – до 14 тисяч. Фактично вони могли піти у наступ тоді.
Коли я повернувся з Лондона, міністр оборони призначив мене на посаду начальника відділу кадрів соціально-психологічного управління Міністерства оборони України. Це саме той напрямок роботи в армії, коли «кадри вирішують усе». Я добирав на посади 16 308 офіцерів. Пригадую день, коли після засідання атестаційної комісії довелося вигнати з нашої армії 31 особу, серед яких – старші офіцери, генерали, полковники. Ми взяли за основу чотири критерії, які давали право служити в ЗСУ: офіцер мусить мати розуміння ідейних, правових та історичних засад суверенності, незалежності України; знати історію України та ЗСУ, а також вільно розмовляти українською мовою (за бажанням – російською). Якби з перших років незалежності України у нашому війську була адекватна кадрова політика, то в Криму, на Донеччині та Луганщині не було б стільки зрадників серед сбушників, нацгвардійців, армійських офіцерів, полісменів.
Ми могли мати дуже серйозну армію. Українську. Але її навмисно знищували. Розвалили. Особливо в часи президенства Кучми та Януковича, коли на посади призначалися російські агенти. Пригадуєте, як при Януковичу міністр оборони виявився агентом ФСБ? Готувалися здати Україну путлеру. За моєї участі був знятий фільм «Військовий стриптиз» ( 29.12. 2018 року, телеканал «Прямий»), в якому аналізуємо детально, чому так сталося, що на момент агресії Московії українська армія була розвалена і розпродана.
Тому честь і хвала нашим добровольцям, добробатам, чоловікам і жінкам, які починаючи з 2014 року взяли до рук зброю та пішли захищати Україну.
Вважаю за честь нині бути у лавах військов-цивільно спілки «Бойове братерство України», яке нині докладає реальних зусиль для перемоги над ворогом, а також має візію побудови Успішної, Сильної, Заможної Української держави.
Підготувала Ольга ЮСЕНКО
Правдолюб. Воїн. Таких би більше у владі України…