9 липня 1922-го року в талановитому лозовицькому роду Остапенків народився син Петро, якому судилося залишити знаковий слід в образотворчому мистецтві України.
Дитячі роки майбутнього майстра проходили в період, коли хлопчики, запалені «Авіамаршем» про підкорене небо, про полум’яний мотор замість серця і стальні руки-крила до стиску душі мріяли стати пілотами. Петро, вслухаючись у звуки пісні-маршу (твору-ровесника, написаного 1922-го року композитором Юлієм Хайтом та поетом Павлом Германом), також мріяв про підкорення неба. І мрію свою здійснив – став курсантом Васильківського льотного училища.
Закінчив його (це був перший випуск) 1941-го року. Здібного офіцера залишили на інструкторській посаді. Готував авіамеханіків, молодих пілотів. Аж до перемоги над гітлерівською Німеччиною Петро Остапенко займався цією відповідальною роботою. Він не брав безпосередньої участі в повітряних боях, але вишколені ним пілоти перемагали фашистських асів. За ратний труд старшого лейтенанта Остапенка нагородили медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р.». Забігаючи наперед варто додати, що за мирну працю груди нашого земляка прикрасила медаль «За доблесний труд».
Під час війни старший лейтенант Остапенко зазнайомився з військовою медсестрою Любою Іванівною Рильською, 1944-го року вони побралися, аби пліч-о-пліч пройти життєвим шляхом 66, сповнених любові і взаємоповаги, років. Так Петро Пилипович увійшов у родину Рильських.
Спілкування з обдарованими людьми викликало бажання стати живописцем. І в цьому виді мистецтва він досягнув відчутних успіхів, про що свідчить звання Заслужений художник УРСР. Але душа просилася у жанр станкової монументальної скульптури. І з 50-их років минулого століття архітектура стала справою всього його життя. Десятки барельєфів, монументів, пам’ятників. Серед них варто відзначити пам’ятники Тарасу Шевченку у Звенигородці Черкаської області, Заслуженій артистці України балерині Лілії Герасимчук (на нижньому знімку). Окрасою парку культури та відпочинку в Голосієві став величний пам’ятник Максиму Тадейовичу Рильському, відкритий 2007-го року (на середньому знімку).
Було багато творчих задумів, але 2010-го року Петро Пилипович Остапенко пішов у кращий світ.
Друзі, родичі Петра Остапенка бережуть світлу пам’ять про нього і хочуть залишити її для прийдешніх поколінь. Ось як про це говорила в день сторіччя скульптора його донька Тамара Петрівна:
– Яким мені запам’ятався тато? Його цілеспрямованість в роботі, коли починав працювати над новим пам’ятником чи барельєфом, то вдома його не бачили – весь час проводив у студії. Якщо працював вдома, то ми ходили навшпиньки. І разом з тим знаходив час турбуватися про сім’ю: жодне мамине прохання чи моя забаганка не лишалися поза його увагою. А батьківська любов – найсвітліший спогад мого життя. Що хотілося б сказати в цей день? Є в мене мрія – відкрити музей батька в Миролюбівці.
Що ж, пам’ять про достойних людей має жити для нащадків-земляків. І дай Бог, аби ця хороша задумка знайшла надійних прихильників. І реалізувалася.
Віктор ЧУПРИНА
Зі своїм уславленим родичем скульптором Петром Пилиповичем Остапенком мені поталанило зустрітися більше десятка разів, адже він з любою дружиною Любов’ю Іванівною часто гостював у нас (бо доводився моєму батькові двоюрідним братом). Правда, в шкільні роки я був настільки сором’язливим, що намагався не мозолити очі таким великим людям.
Та ще й улітку 65-го я заховався від них на горищі хліва, де так пахло свіжим сіном. Коли це, чую, батько гукає. Мусив я покинути свою таємну схованку.
– Ти чого це ховаєшся? – покартав мене батько. – Он Петро Пилипович та Люба Іванівна хочуть тебе бачити. А чого, не знаю…
А гості виявилися не такими недоступними, як мені подумалось. Обоє дуже радо відповіли на моє тихе привітання, навіть по черзі обняли мене.
Коли я зібрався їхати на свою малу батьківщину, Максим Тадейович дуже просив передати тобі свій низенький уклін, – повідомив Петро Пилипович. – Він дуже шанує тебе як поета.
У моїх батьків на ці слова аж мову відібрало. Адже вони сном-духом не відали, що уславлений поет два роки тому, коли я служив в армії, написав мені листа, де дуже похвалив мої вірші, які йому надіслав колишній працівник газети «Перемога» Лесь Іванович Мазур (навіть без мого відома).
Батько й мати про це нічого не знали.
– Ти що, не сказав їм про це? – поцікавився Петро Пилипович.
– Ні, не сказав, – відповів я. – Бо подумали б, що вихваляюся. Взагалі, я й досі нікому цього листа не показував.
Але цього разу я був змушений вийняти зі своєї таємної схованки у веранді отой лист М. Т. Рильського, який був одним із останніх, які він написав у своєму житті.
Прочитали батьки й гості те, що написав мені поет. Петро Пилипович особливо зрадів, що в листі Максим Тадейович згадував і про нього, запитував, чи не мій родич відомий скульптор Петро Пилипович Остапенко – теж лозовичанин.
– Максим Тадейович, – сказав тоді наш гість, – ще як одержав твої вірші запитував мене, чи не мій родич оцей молодий поет. Але я не був упевнений, що це так. І тільки тоді, коли ти написав Максиму Тадейовичу листа у відповідь, він зателефонував мені, прочитав те, що ти написав, і ми всі: і сам поет, і я з Любов’ю Іванівною – дуже зраділи, що той молодий поет нам не чужий.
Показав я батькам та гостям і газету «Літературна Україна» з трьома моїми віршами, якими М. Рильський благословив мене на нелегку поетичну стежку. Все це: і листа, і газету, і обидва конверти – я до цих пір любовно зберігаю.
– До речі, в той день, коли уславлений поет відійшов у вічність, мені випало (єдиний раз) стояти в почесній варті біля прапора військової частини 35600. Але я зовсім не думав тоді про цю високу військову місію. Я зі сльозами на очах вшановував пам’ять свого наставника.
І в те літо шістдесят четвертого там же, в армії, я написав вірші «Березневість» та «Бабине літо», які, вважаю, стали у мене переломними. І цим я, звісно, завдячую і Максиму Тадейовичу, і Петрові Пилиповичу. Вічна пам’ять їм!
Борис ОСТАПЕНКО