Більш ніж сорок років поспіль моя вчителька, класна керівниця Валентина Федорівна Степанюк навчала дітей українській мові та літературі у Липківській середній школі імені М. І. Шпака. Була депутатом районної ради двох скликань. Є авторкою книги «Голос пам’яті» та лауреатом Житомирської обласної краєзнавчої премії.
– Першим педагогом у родині був Василь Устимович Степанюк – рідний брат мого діда Антропа, – ділиться родинними споминами Валентина Федорівна. – Жив на присілку Бухалівщина, а вчителював у сусідньому селі Відродження. Саме його донька Марина Степанюк була зв’язковою у партизанському загоні, що діяв у Липках під час Другої світової війни. Талановиту красуню, яка гарно малювала та мріяла стати пілотом, спіткала страшна загибель. Старожили розповіли, що гітлерівці водили Марину по селах зі зв’язаними руками, прикутою до воза, а потім розстріляли біля спільної могили у Липках. Поет-партизан Микола Шпак присвятив їй вірша:
«Де ти, любонько,
ясна подруго?
Як це трапилось?
Чому в полон взяли?..
Як знесла фашистськую наругу?
Як трималася,
коли вбивать вели ?..»
– Певне, так доля розпорядилася, що мої тато і мама обрали однакову професію – вчителя. Батько – Федір Антропович – закінчив Київський педінститут, де згодом здобула фах і я, та його онука Оксана. Працював директором школи у місті Стрий до початку Другої світової війни. Мав «бронь», але пішов воювати. Пройшов війну, як мовиться, від дзвінка до дзвінка. Не любив про це згадувати. Лише переповів, як першого травня штурмом брали Берлін і був тяжко поранений…
Одружилися батьки 1953 року. На той час Федір Антропович ще працював директором школи в селі Озера. Поет Максим Рильський допоміг батькові перевестися до Липок, оскільки стареньким батькам потрібен був догляд.
Народили та виховали доньку і трьох синів.
Одначе у Липківській школі татові не довго випало працювати: був людиною з гідністю («не такий, як усі»), тож намагалися вижити з села. Але він надзвичайно любив Липки і погодився працювати навіть теслею і сторожем у колгоспі, але не виїхав. У 50-ті роки батькам підпалили хату. Доходило навіть до того, що закидали: «Чого не матюкаєшся?» А ми виросли – ніколи не чули матюка в родині.
На жаль, через переслідування так і не повернувся до педагогічної праці.
Чимало важких перипетій випало й на мамину долю. Батько Антоніни Федорівни помер ще до її народження, тому зростала з вітчимом. Саме він під час голодомору фактично врятував життя моїй мамі та бабусі Марії. Як майстровитий каменяр поїхав у Ленінград робити якийсь пам’ятник. Там, у Росії, голоду не було. А в Корнинській школі, за спогадами мами, у класах щодня меншало учнів, бо хтось помирав.
Чому я не люблю сережок? Бо бабця Марія мала золоті сережки – сімейну реліквію. У голодомор за той родинний скарб міняйли дали бабусі… півмішка тухлої муки. Мати розповідала, як збирали мерзлу картоплю, як ходила в колгосп «на буряки», де давали їсти «шліхту» (розведену товч). Написала листа вітчиму в Ленінград. Ті, хто читав, не вірили написаному, але вітчим накупив продуктів і приїхав. Застав ледве живими…
Антоніна у 13 років вступила до агротехнічного технікуму на агронома-ентомолога, а згодом – на заочне відділення до Житомирського педагогічного інституту на спеціальність «українська мова та література». Викладала німецьку, українську та російську мови у Народицькому районі. Війна застала Антоніну та її матір Марію в Корнині: були «біженцями», а потім опинилися в окупації. Якось гітлерівці вже готували групу селян, серед яких була й моя майбутня мама, – до розстрілу. Її врятувало… знання німецької мови. По війні працювала коректором, завершила навчання в інституті й почала вчителювати в Корнинській середній школі. Ще й на пенсії не полишала професії.
1979 року я прийшла вчителювати до Липківської школи. То ми з мамою – Антоніною Федорівною – ще разом працювали. Вона теж близько 40 років віддала педагогіці.
Ольга ДУБОВИК
