Невисокого зросту, худорлявий, усміхнений, оптимістично налаштований чоловік приязно зустрічає нас, охоче вступає в розмову. Повнота життєвої енергії Віктора Йосиповича Литвинчука змушує, чесно кажучи, сумніватися, що йому аж 89 років.
– А таки 89, з 33-го я, – підтверджує свій вік ветеран праці і додає:
– В житті, як на довгій ниві – всього довелося скуштувати.
У дитинстві, пригадує, хотілося досхочу наїстися хліба, бо ж народився в розпал голодомору. З малих літ привчався до сільської роботи, адже тільки власне господарство і могло тоді прогодувати зігнаних у колгоспи селян.
Юнак планував, що доля складатиметься як і в усього передвоєнного покоління: спочатку колгоспний стаж, потім – строкова служба, а далі життя покаже. Вийшло по-іншому.
– Країна потребувала вугілля, – пригадує Віктор Йосипович, – і на Донбас відправляли, не питаючи, кого тільки могли. Мене сімнадцятирічного зловили, в прямому значенні цього слова, і етапували в місто Золоте на силіконову шахту «Уклонна». Щоправда, перша ж медкомісія за станом здоров’я вивела на поверхню. Однак додому не відпустили – перевели у будівельну бригаду.
– Зводили будинки, бараки, бо шахтарський люд тіснився в землянках і халупах. Отаке воно було місто Золоте.
Потім вдалося таки повернутися в Лозовики. Перед армійською службою трохи попрацював причіплювачем у батька тракториста. Та через умови праці (цілий день у густій пилюці чи під дощем) захворів. Перевели у будівельну бригаду – врахували теслярський досвід, набутий у Донбасі.
Про свою армійську епопею Віктор Йосипович може розповідати годинами. Служив у Німеччині, в місті Ейзенах, кулеметником-зв’язківцем окремого розвідувального батальйону. Лише дев’ять років минуло від переможного 9-го травня 1945-го, і контакти з місцевим населенням обмежувалися їхнім «ніхт ферштейн» і «найн-найн».
– Два роки розмовляв виключно українською мовою, – ворушить спогади колишній солдат Групи радянських військ у Німеччині. – І нічого, розуміли мене всі: росіяни, прибалти, киргизи і узбеки.
Звільнившись у запас, Віктор Йосипович більше тридцяти років працював компресорщиком у Лозовицькому кар’єрі, звідкіля 1988 року пішов на пенсію.
– Тепер відпочиваю. Приїжджають з Києва дочка Галина, внучка Мирослава. Допомагають. – Завершує свою розповідь Віктор Йосипович. – Жити можна, тож що назначено – проживу. Ми, народжені у жовтні, сильні.
Віктор ЧУПРИНА
