День народження для людини – це початок нового року її життя. Вітаючи з нагоди цих подій, бажають нових здобутків, поліпшення здоров’я і життя – одним словом, оновлення. Хоча, чим довше живе людина, тим більше хочеться їй (та й як інакше) озирнутись на пройдений шлях, аби переоцінити пережите та винести уроки на майбутнє.
Любові Олексіївні Муляр із селища Попільні доля дарувала довгого віку – 21 липня вона відзначила столітній ювілей. Хоча й не був цей шлях цілком сонячним і безхмарним. «Жила, як всі, – вважає ювілярка, – а може й скромніше. За ціле століття навіть місця проживання не змінила: народилась у селі Попільні, а доживати доводиться у селищі».
Хоча скільки ж всіляких подій, у особистому житті і в державі, відбулося за цей час. Рік її народження, приміром, 1923-ій, пам’ятний для українців закінченням першого голодомору. Можна лиш здогадуватися, як сподівались її батьки на подальше безхмарне життя молодої сім’ї і вірили в щасливу долю доньки.
Як не сутужно доводилося, та все ж віддали до школи. Знання – то світло, – казали тоді, а неграмотний – значить темний. Хоч світло в тридцяті роки для українського народу слабо пробивалось через завісу колективізації, голодомору, сталінських репресій та інших більш і менш значимих подій, окутаних, як хмарами, брехнею, залякуваннями та одурманенням простого люду.
Школу Люба закінчила у 1941 році – нині вона найстарша випускниця тепер вже Попільнянського ліцею №2. І єдина з останнього передвоєнного випуску.
Більшість хлопців тоді прямо з шкільної парти пішли на фронт, а дівчата змушені були забути про крилаті мрії і якомога швидше розпочати трудовий шлях. Хоча так хотілося вчитись…
Для Люби на все життя університетом стали курси крою і шиття, які закінчила в Бердичеві. А перший запис у трудовій книжці – майстер з шиття чоловічого та жіночого одягу. Справлялась з цією роботою вона успішно, про що подяки і премії свідчили. Щоправда, згодом роботу не раз доводилося змінювати.
Вже після війни, статус учасника якої та чисто символічні пільги одержала лиш через багато років по тому, працювала у паспортному столі, потім у Попільнянському міжколгоспбуді. А на заслужений відпочинок вийшла з посади агента страхової компанії.
Разом з чоловіком Іваном Гавриловичем Любов Олексіївна виховала трьох дітей. А з часом родина їхня примножилася ще шістьма онуками та дев’ятьма правнуками. Біля доньки Алли матуся й доживає віку. На жаль, як і на зорі її юності, в тривожний час війни.
Скільки б не прожила людина, сімдесят, дев’яносто чи навіть сто років, все одно життя насправді дуже коротке. І завідомо передбачуване: народження, навчання, робота, одруження, виховання дітей. Все решта – лиш обставини, які сприяють або заважають цьому.
– І скільки б років не виповнилось мамі, – підсумовує Алла Іванівна, – та якими б дорослими не стали її діти, завжди дуже хочеться, щоб мама була…
Отож, будьте з нами ще довго, Любове Олексіївно! Радуйте родину своєю присутністю!
Вікторія ЧОРНОБРОВА
