4 грудня попільнянцю Борису Васильовичу Остапенку виповнилося 80 років. Такий віковий рубіж – знакова подія в житті талановитого поета, члена Національної Спілки письменників України, адже є нагода оглянутися на пройдений шлях, підбити підсумок зробленому за понад п’ять десятиліть творчої праці на літературній ниві.
Письменнику є чим звітувати перед своїми шанувальниками, є що представити на суд читацького загалу: він автор дев’яти книжок, серед яких – збірки поезій «Калинова любов», «Шагренева трава», «Світло борозни», «Уведення до храму», «Соняшник»; документальна проза «Острів Вольності на Унаві», «Село, яке любив Бог»; вірші для дітей «Мамин рушник»; мікробайки «Шипшинові шипи».
Значні досягнення Бориса Остапенка не тільки в царині літератури, але і в журналістиці, бо ж довгий час працював у попільнянській районній газеті «Перемога», і як журналіст ще в далекому 2001 році став переможцем конкурсу Національної спілки журналістів України в номінації «Золоте перо». Що стосується літературних відзнак, то Борис Остапенко – лауреат престижних літературних премій: імені Івана Огієнка (2009 р.), імені Михайла Клименка (2012 р.), імені Бориса Тена (2022 р.), а ще за творчі досягнення нагороджений медаллю «Почесна відзнака».
Такими творчими здобутками можна пишатися, і все, що вийшло з-під пера Бориса Остапенка, – то звіт не лише перед читачами, а й перед самим собою, перед совістю письменника і громадянина, бо ніколи й ніде поет не поступився своїми принципами. Він був і залишається справжнім патріотом України, а його доля невіддільна від землі, в якій народився й виріс, сформувався як людина і митець, тому Вітчизна для нього – «одвічний шипшиновий біль», що проймає серце і душу. А вічний символ України – червона калина – повертає поету «вільнолюбності гени і дух бойовий».
Тема любові до України, вболівання за її долю, роздуми про її минуле, сучасне й майбутнє, захоплення красою рідної мови, оспівування природи отчого краю, гімн жінці-матері, уславлення самовідданої праці скромних трудівників, чиїми руками творяться матеріальні блага – основні, хоча й далеко не всі, теми творчості Бориса Остапенка.
Аналізувати все, що написане поетом, що пройшло крізь його вразливу і тонку душу, – справа літературних критиків, і це матеріал не на одну газетну публікацію. Я ж лише побіжно висловлю свої враження від творів письменника-земляка, які приходять на думку, коли занурюєшся в багатий світ його поезії та прози. І перше, про що хочеться сказати, сформулюю так: вірші Бориса Остапенка (чомусь саме вони спливають у пам’яті) не просто високохудожні, змістовні, ідейно спрямовані – вони приносять справжнє естетичне задоволення, коли їх читаєш чи слухаєш, бо це – висока Поезія, яка нікого не може залишити байдужим. Автор володіє філігранною технікою віршування, і порою здається, що робить він це легко, наче завиграшки, що слова самі лягають у його римовані рядки. Але ж це, звичайно, не так: за кожним поетичним твором – велика праця, душевна напруга, пошук отого єдиного слова, яке потрібне саме для цієї поезії, бо без нього вона втратить свою самобутність і красу.
Вірші Бориса Остапенка не просто легко читати, їх хочеться вивчати напам’ять, а ще… наспівувати, такі вони довершені, ритмізовані, бездоганно римовані, а тому напрочуд мелодійні. Власне, на цю особливість поезії Бориса Остапенка звернув увагу відомий український літературознавець Степан Пінчук, який у передмові до збірки віршів «Світло борозни» зазначив, «що немало їх … так і просяться на музику». І як приємно, що деякі з названих ним поезії («Мамині соняшники», «Цвітуть у Попільні каштани», «Добридень, хато!»), і ще півтора десятка інших стали справді прекрасними піснями (до речі, видрукувані разом з нотами у книзі «Соняшник»). Гарні пісні народилися на слова Бориса Остапенка. Вони, поза всяким сумнівом, збагатили пісенний фонд України. І «Добридень, хато!», і «Мамині соняшники», і «Мій край тополиний», і «Материнський поріг» – ці справжні поетичні шедеври, покладені на музику, стали нині пісенною класикою: інших слів я не знаходжу.
На цій високій ноті хочу завершити своє слово про нашого славного земляка, який уже вписав своє ім’я в історію сучасної української літератури і тепер лишається в ній назавжди.
Микола САВЕНЕЦЬ
смт Корнин