Цьогоріч День української писемності та мови ми, українці, зустріли на дев’ятому місяці широкомасштабної війни з московитами. Мова – теж зброя. Настав час, коли кожен сам для себе повинен відповісти на запитання: а що я зробив для розвитку й підтримки української мови? На чиєму боці фронту воюю особисто я?
Будьмо відвертими: якщо ви в Україні розмовляєте зі своїми дітьми й онуками російською мовою, то фактично воюєте на боці ворога.
На дев’ятому році війни з московитами кожному чесному громадянину України необхідно усвідомити: невипадково російські царі й радянські комуністи перетворювали українську мову на «непрестижну», вторинну, витісняли її з ужитку та розповідали, що поступово усі мови зникнуть, окрім імперсько-російської. Українська мова є для ворогів мішенню і в нинішньому військовому протистоянні: перше, що роблять рашистські загарбники на тимчасово окупованих територіях, – це знищують українські книги. Бо немає мови – немає народу, а є покірне стадо рабів. Немає мови – немає держави, а є окупована територія.
Як ми можемо зміцнити нашу мову?
Насамперед – небайдужістю. Любов’ю до Українського Слова. Не мовчати, коли вас у магазині, таксі, маршрутці чи на ринку намагаються обслуговувати недержавною мовою. Вчити дітей та онуків досконало володіти українським словом. Читати щонайбільше україномовних книг, ба навіть цікавитися багатством словників. Підтримувати українських письменників, учених-мовознавців.
Якщо ви чиновник, то робити все можливе, аби платилися гідні зарплати українським педагогам-гуманітаріям, які передають новим поколінням найцінніше знання – мову багатьох поколінь української нації. Слухати й співати українські пісні, особливо з дітьми. Передплачувати україномовні друковані газети й журнали. Створювати україномовний простір всюди, де ви буваєте, в тому числі під час туристичних поїздок чи відпочинку за кордоном.
До речі, гарна нагода перевірити та удосконалити свої знання з української мови – це брати участь у щорічному Радіодиктанті національної єдності, що приурочений до Дня української мови та писемності.
Принагідно згадаймо кілька яскравих фактів з життя-буття української мови.
За часів російської імперії проти української мови сотні разів застосовувалися різні заборони й утиски. Найвідоміший факт лінгвоциду – Емський указ 1876 року, яким заборонялось викладати українською мовою в початкових школах, друкувати будь-які книги українською, ноти, концерти з українськими піснями, ставити українські театральні вистави, видавати оригінальні твори, використовувати українську орфографію. Також із шкільних бібліотек вилучалися книжки українською. Створювали спеціальні списки вузівських викладачів-українофілів, яких вимагалося перевести до московії, натомість в Україні замінивши на московитів.
За радянських часів мова пережила ще більший лінгвоцид – тобто свідоме, політично зумовлене, послідовне нищення. Не всі знають, що в 30-х роках ХХ століття тривали, як кажуть мовознавці, лексикографічні чистки. Метою було – щоб українська мова перетворилася на бліду копію російської. Деякі слова взагалі викинули зі словників та усунули із вжитку. Ось вам лиш маленька дещиця умисно викинутих українських слів: достеменно, либонь, незгірше, всенький, гайнути, достоту, завше, зеленина, навдивовижу, небавом, позаяк, рішенець (постанова), холодник (холодильник).
У рідному селі Тараса Шевченка, Моринцях, на Черкащині поруч з давньою Хатою чумака лежить камінь-трикутник, а на ньому викарбувані такі слова: «Ти не молися мовою чужою, бо, на колінах стоячи, помреш».
А ще – до уваги читачів – невеличка колекція думок видатних людей про древнє коріння, красу та значення прабатьківської мови:
Василь Захарченко: «Рідна мова дається народові Богом, чужа – людьми: її приносять на вістрі ворожих списів».
Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу».
Панас Мирний: «Найбільше і найдорожче добро кожного народу – це його мова, та жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування».
Іван Огієнко: «Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб».
Віталій Радчук: «Нам… пропонують офіційну двомовність, тобто, по суті, рівні права вовка і зайця з’їсти одне одного».
Максим Рильський:
«Як парость виноградної лози,
Плекайте мову.
Пильно й ненастанно
Політь бур’ян.
Чистіша від сльози
Вона хай буде.
Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям».
Мойсей Фішбейн: «Українська мова – божиста, богодана, богообрана».
Підготувала Ольга ДУБОВИК
