Ще довго-довго житиме твій голос, твій чистий, щиро-сповідальний, зворушливий спів. І ніхто з нас, війною згорьованих твоїх нащадків, вже не висловить так любові до усього рідного, материнського, як ти – у давній і близькій, справжній українській пісні. Багата на геніїв твоя земля, навіть серед чужого й ворожого їй мороку, стиснутого до німого крику у серці, коли бракне сил для недоспіваних мелодій, знає журавлину вірність протяжно-світлих твоїх звуків – часом тужних, мов дівочий спів у яру, розлогих і вільних, як вітер над поліськими соснами, лагідних, щоб приспати гучні шторми-хитавиці нашого життя, заколисати нас, залюляти…
Від Бога твої наспіви – соловейково-дзвінкі, дужі. «Ой, роде наш красний…» – широкими хвилями викотить з душі усе бридке й каламутне, вирве нас із багнюк, трясовиць, бо вірніше буде іти на світло твого вказівця, у веселій, тобою оспіваній, годині. І скільки б тепер не з’явилося геніїв, (а то й лже-талантів з немилосердним вереском у співі!), не вдасться тебе повторити, бо лише тобі даровано особливу місію – як нині в небесах біля Бога, так і на землі співати у молитві за нас, твоїх земляків, за весь світ.
Дай Боже незгасно тебе пам’ятати. Ми зберемо твої пісні в останній благальний голос, розітнемо ним пута дурисвітнього рабства, відборонимо себе з болючою мольбою – від усього чужого, дешевого, беззвучного у мізерних абищицях. Хай буде це тією борнею у великому двобої добра і зла, коли повноголоса пісня твого народу переможе кошлату чорну тьму, і знову, по-шевченківськи, яснітиме рай української землі – з білими хатами під рясними вербами, з чистими зорями і ріками, якими плистимуть ніжні слова твоїх колискових: до малят із лляними чубчиками – «Дай же ручки-рученята, зіронько моя…», «Йди до хлопчика, біла вишенько…», до знесилених важкими втратами – «Ой люлі-люлі…», до воїнів в останню мить – «Соловейку, синку, пташечко маленька…»
Будь з нами, княгине співочого, красного роду, щоб не котитися нам перекотиполем-бур’яном, не знати куди за вітром у диких безголосих степах, де лячно навіть гомінкій пташині. Ми чіплятимемось за твої поліські сосни, за рідну землю з піснею, співаючи твою «Ой орала, волочила…», бо ми любимо труд і не ледачі. Ми, хто не забуває твоїх надбань – у слові, музиці, гармонії, у великій жіночності і всеосяжнім материнстві. Якщо й чорнітиме у наших ярах та видолинках і хатні сичі проквилять нерозважну тугу, до безслів’я над дитячою колискою, стань для кожної матері тим заспівом-оберегом, що захистить від туману й густої пітьми найдорожче і найцінніше.
Тетяна КРАВЧУК
с. Миролюбівка
