Три роки тримала цю історію у голові. Три рази починала її писати й не завершувала через емоції. Сьогодні хочу нею поділитися. Тому прошу – прочитайте, збережіть у своєму серці й діставайте тоді, коли віра в щире кохання почне згасати.
Понуро плетуся з офісу до метро. Відчуваю, що сил ледь залишилося на дорогу додому.
Стискаю в кишені 200 гривень й очима шукаю, де б поруч купити хліба. Раптом боковим зором помічаю, що хтось пильно на мене дивиться. Обертаюся.
На прохідній частині від торговельного центру до метро стоїть дідусь. Скоцюрблений, як і палиця, на яку спирається всім тілом. Жилистими висушеними руками щось тримає. Помітивши на собі мій погляд йде назустріч і простягає якийсь папірець. Поки я зрозуміла, що там, він уже починає розповідати:
– Ліки треба бабі. У неї рак очей. Це лікар виписав, а пенсію вже потратили.
Каже це й так пильно дивиться в очі, а здається, у глибину душі.
– Ходімо зі мною! – забираю папірець і рішуче прямую в бік аптеки. Дідусь – підтюпцем слідом.
– Знову ви…? – зневажливо кидає дідусю аптекарка.
Усвідомлюю, що дідусь просив допомоги і в аптеці.
– Дайте все за цим списком! – перебиваю її і відчуваю, що закипаю.
Жінка мовчки почала збирати ліки.
– Цього препарату у нас немає. Сходіть в аптеку в сусідньому корпусі, – каже вже по-людськи.
– Добре, рахуйте. Розрахунок картою.
Виходимо з дідусем на вулицю.
– Тримайте ліки. Але тут не все. Цього препарату немає. Треба по нього піти в он ту аптеку. Ось вам 200 гривень, їх повинно вистачити. Піде-те без мене?
Дідусь киває, обережно бере пакет із ліками й жваво, опираючись на палицю, прямує в сусідній корпус торговельного центру.
Не знаю скільки Бог відміряв віку дідусю. Не знаю, чи жива ще хвора бабуся. Але я точно знаю, яке воно мірило справжнього кохання: попри сором, осуд і байдужість оточення вистояти й бути героєм в очах тієї єдиної, яка чекає на тебе вдома.
З днем закоханих!
Яна ПОЛІЩУК
