Пересопницьке Євангеліє – пам’ятник кохання до чоловіка, книга любові до України. Євангеліє, пізніше відоме як Пересопницьке, почало творитися серпня 15 дня 1556 року, за волею і коштом княгині Анастасії Заславської Гольшанської, в селі Двірці, неподалік містечка Заслав.
А починалося все з батьків. Київський воєвода Юрій Іванович Гольшанський (? – 1536), був князем дубровицьким (1505–1536), степанським (1505–1511) та гольшанським (1511–1536). Князь Юрій пишався походженням із династії нащадків легендарного литовського князівського роду Довспрунгів, від литовського князя Живинбунда. У 1219 році Живинбунд очолював литовських і жемайтських князів на переговорах з волинськими князями. Дружина Гольшанського, Марія Андріївна, походила з роду волинських князів Сангушків. У родині виховувалось дванадцятеро дітей, п`ятеро хлопців (Іван, Федір, Володимир, Семен і Андрій) та семеро дівчат – Богдана, Анастасія-Богдана, Марія, Софія, Федора (Федка), Олена (Олександра) і Анна. Княгиню Анастасію (Настасію) Юріївну Заславську Гольшанську у 15 років (повноліття дівчат, за Литовським Статутом 1529 р., наступало з 15 років) видали заміж за князя Кузьму Івановича Жеславського (Заславського) (? – 1556) із роду князів Острозьких. Оселилася вона у резиденції князів Заславських м. Жеслав (Заслав). І хоч не за власним вибором вона вийшла заміж, але родинне життя вийшло щасливим. Від шлюбу з Кузьмою Івановичем княгиня народила двох дітей – сина Януша Івана Заславського (? – 1562) і доньку Анну (1527–1582, яка стала дружиною волинського князя Івана Федоровича Чорторийського.
У шані та повазі проходили дні. Княгиня виховувала дітей і турбувалася про свого чоловіка, кн. Кузьму Івановича. Та ранньою весною 1556 року в родину княгині Заславської прийшли смуток і горе. Помер любий чоловік – князь Кузьма. Охоплена тугою княгиня довго не вагалась. Вирішила під іменем Параскеви, передавши маєтності в управління синові Янушу, переступити поріг Заславського православного жіночого монастиря. У 1556 році вона стала ігуменею Свято-Троїцького монастиря в Заславлі та благословила й профінансувала переклад Євангелія на “мову роду нашого”. Для роботи над перекладом княгиня Анастасія запросила архімандрита цього монастиря Григорія та переписувача Михайла Василієвича із Сянока (Лемківщина). Своїми знаннями та вміннями вони чудово доповнювали один одного. Своєрідним керівником проекту, як сказано в післяслові до Євангелія, написаному Михайлом Василієвичем, був архимандрит Григорій. Він володів сучасною йому українською, слов’янською, польською, чеською, латиною і, можливо, навіть грецькою та німецькою мовами. Роботу над Євангелієм розпочали 15 серпня 1556 р. у Свято-Троїцькому монастирі (Заслав на Волині, нині місто Ізяслав Хмельницької області), завершили – 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому монастирі (тепер Рівненський район Рівненської обл.). Вона тривала цілих п’ять років.Вага книги – 9 кг 300 г. З того часу жива українська мова стала канонічною, а у московській церкві й сьогодні російська мова не канонічна. Це було славнозвісне Пересопницьке Євангеліє, на якому нині присягають президенти. Один із символів української нації. Того ж року княгиня Анастасія упокоїлася.Князь Януш Заславський незабаром став хоробрим воїном і талановитим полководцем. Здобув славу у битвах з татарами під Збаражем, з турками під Цецорою, з запорозькими козаками та козацько-селянським військом, а ще першим із роду Заславських покинув батьківську віру і традиції. Та це буде потім….
Увійшла в історію України і молодша сестра кн. Анастасії, діва Улянія Гольшанська-Дубровицька. Дуже набожна та благочестива Улянія у 1540-му році преставилася у 16-річному віці, її поховали у Києво-Печерській лаврі. Через сто років ченці Печерського монастиря, які копали могилу біля Церкви Успіння Пресвятої Богородиці, знайшли тіло діви, що, за переказами, “лежала, мов жива”. Труну з мощами Улянії Гольшанської було перенесено до Печерської церкви, а саму діву згодом канонізував Петро Могила, якому свята явилася в чудесному видінні.
Ганна ЧЕРКАСЬКА, історик, краєзнавець
