Поняття волонтерства після початку повномасштабного вторгнення набуло ще глибшого змісту, а саме слово «волонтер» у зоні бойових дій звучить дедалі частіше. Ці небайдужі люди чим можуть допомагають Збройним силам України, везуть все необхідне конкретним військовим частинам.
Так, з 2014-го року регулярно виїжджає в 30-ту окрему механізовану бригаду Василь Левицький. За роки АТО-ООС він здійснив сотні поїздок до фронтовиків, а після 24-го лютого життя Василя Михайловича розділилося на два етапи: підготовка до поїздки, збір гостинців для наших захисників і сама поїздка, маршрут якої проходить, як завжди, по «червоній» – «нульовій» лінії.
Після чергової поїздки зустрівся з Василем Михайловичем, щоб дізнатися про перебування в зоні бойових дій.
– І як проліг цього разу ваш маршрут дорогами Донецької та Луганської областей?
– Приблизно був повторений позаминулорічний рейс, коли ми їздили разом. Пам’ятаєте? Побували в Красногорівці, Бахмуті, Дружківці, Краматорську, Слов’янську.
Я згадав Слов’янськ 2020-го року. Велелюдні вулиці, тролейбуси, шумні базари, на яких маса кавунів, динь, помідорів.
– І як зараз Слов’янськ?
– Обезлюднів Слов’янськ. Тепер біля розбитих будинків можна зустріти поодиноких дідусів і бабусь.
– А в яких частинах побували?
– У першу чергу відвідали житомирян – військовиків 30-ої Новоград-Волинської ОМБ та 95-ої окремої десантно-штурмової бригади.
– А пам’ятаєте ви фотографували пам’ятник співакові Герою України Василю Сліпаку, – продов-жив розповідь Левицький. – Так от «сєпари» звалили його. Наші воїни, як могли, відновили.
Я знав, що там ще є профашисти-гниди, для яких не існує нічого святого. Але щоб руйнувати монумент артисту, який залишив забезпечене життя за рубежем, Паризьку національну оперу, повернувся в Україну і пішов воювати за неї, такого навіть окупанти не зробили.
Як зараз бачу той пам’ятник з написом: «Міф» загинув від кулі ворожого снайпера 29 серпня 2016-го року» (українські армійці знищили ворожого стрільця, який убив Василя Сліпака).
– А кого з наших спільних знайомих бачили?
– Зустрічався з колишнім капеланом 30-ки, а тепер лейтенантом Олександром Люшенком, пам’ятаєте його позивний?
– Пам’ятаю. «Динаміт». І що ви возили цього разу?
Василь Левицький на мить задумується і починає перераховувати:
Насамперед, продукти, аби фронтовики хоча б на якийсь час відчули себе вдома. Далі – ліхтарики, радіостанції, декілька електрогенераторів, десяток невеликих газових балончиків до двоконфорочних таганків.
– Василю Михайловичу, а чи змінилися потреби наших захисників від початку війни?
– Повторюється 2014-ий рік. Ситуація на передовій може стрімко змінюватися, через це в постачанні трапляються перебої і привезене волонтерами завжди затребуване. Міняються і запити: якщо раніше зі смаколиків кожен вибирав щось на свій розсуд, а решту просив передати на інший блокпост, то тепер прохають: «Везіть хліб і воду». Фронт спокою не знає. Постійні бої, росте кількість поранених, збільшується використання перев’язочних матеріалів та ліків. У вирішення цієї проблеми роблять свій внесок медики Центру первинної медико-санітарної допомоги Попільнянської селищної ради. А координує збір таких потрібних передач головний лікар Світлана Іванівна Венгер.
Волонтерські поїздки в зону бойових дій завжди таїли небезпеку. А нині ризик нарватися на «триколор» зріс десятикратно.
Під час зустрічі біля нас зупинився колега Левицького.
– Ну і як з’їздив? – запитав він у Василя Михайловича, переповівши перед цим перипетії своїх відвідин 30-ої ОМБ.
– Знаєш, настільки все перемішалось, що важко зорієнтуватися. Шукали підрозділ, де служить Кордюк з Романівки, виїхали на хорошу трасу, їдемо, дивлюся щось не те, не туди веде ця дорога, з’їхали на грунтовку і невдовзі знайшли ту частину в лісі. Так же можна і в полон потрапити…
– Полону не буде, – як про щось буденне сказав Василь Михайлович. – Хто їм живим здасться?
Віктор ЧУПРИНА
