Віктор Зарецький народився 8 лютого 1925 року на Сумщині, у місті Білопілля, яке заснували його пращури в XVII ст. Збереглася кам’яна церква святих Петра та Павла, що зводилася їхнім коштом. Рід Зарецьких мав бізнесову жилку, тому й були пристойні достатки у багатьох містах Російської імперії. Під час революції матеріально підтримували боротьбу проти більшовиків, що змусило тікати від переслідувань на Донбас. Так, Віктор немовлям із Білопілля потрапив на околиці Юзівки у Донецькі степи. Сірі будні дитинства прикрашали польові квіти, мамина гра на роялі та журнал «Юний художник», який передплачували батьки. Фарби купували якнайдешевші. Віктор мав природне обдарування, дивовижну фантазію, працював дуже швидко, малював із натури з неймовірною точністю.
Маючи талант художника, Віктор Зарецький поступив у Київський художній інститут. Віктор майже нікуди не виходив: жив у гуртожитку, харчувався в їдальні, учився в аудиторіях, читав у бібліотеці.
На першому ж курсі він закохався у однокашницю Аллу Горську. Її батько – номенклатура ЦК, директор Київської кіностудії; вони займають цілий поверх у прекрасній квартирі на вулиці Терещенківській, 25. Сім’я живе багато, в домі часто бувають великі таланти й високі сановники. Аллиній матері так не хотілося мати Віктора зятем, але кохання перемогло.
Скромний, чемний Рєпінський, згодом Сталінський стипендіат Віктор отримав славу блискучого майстра пензля. Навчався у Сергія Григор’єва, написав дипломну роботу «До мавзолею» під керівництвом С. О. Григор’єва, захистив її на «відмінно». У 28 років Віктор отримав диплом і став викладачем Київського художнього інституту. Викладав, писав, експериментував, прокладав свій шлях. Кохав свою Музу, виховував Олеся.
Та не міг незручний упертюх писати портрети «керманичів» і «поводирів», тому, щоб довести, що може сам заробити на життя, обрав шахтарську тематику й у 1955 році поїхав на Донбас, адже з дитинства темою розмов була шахта. Молодий художник спускався в шахту, під землю, і раз мало не загинув – заблукав у шахті з загаслою лампою…».
Зарецький творив полотна, у яких зображав не «гарненькі портрети», а шахтарів, людей тяжкої, виснажливої праці. Після шахтарського періоду надійшов сільський.
Здавалося, скресла крига заповідника імені Берії… Як трава крізь асфальт пробивалася культура замученого відродження. Коли Лесь Танюк виїхав до Москви, Віктор Зарецький очолив Клуб творчої молоді в Києві. Жовтневий палац, знаменита тринадцята кімната. Тут з подачі Алли Горської дисиденти заговорили українською. Сама ж вона, хоч мала вже 30 років, почала брати уроки мови у Надійки Світличної, запоєм читала літературу з історії України.
А Зарецький заговорив мовою Езопа. Наприклад, полотно «Косарі». Молоді, дужі, безликі більшовики-косарі у галіфе та червоних майках ретельно косять квіти, стинають цвіт, після себе лишають пустку. Чи не про покіс інтелігенції 1965, 1972 років? Чи голодомори? Чи репресанс?
Було й 18 років монументальної творчості, про що Зарецький говорив: «Пішов по сірники, а захряс на вісімнадцять років». Разом із Аллою Горською вони виспівали мозаїки у середній школі № 47 Донецька, в ресторані «Україна» в Маріуполі. «Прапор перемоги» у Краснодонському музеї «Молода гвардія» завершував уже сам-один.
Настала ж бо густа чорна смуга: смерть матері, потім водночас по-звірячому вбито Аллу та його батька. батька звинувачували у смерті невістки. Постійні допити, спостереження наружки. Віктор Зарецький спочатку пробував шукати правду, але тесть сказав: «Не варто цього робити, схоже, повернувся 1937-ий».
Зарецький зі страху за долю сина почав удавати з себе дивака. У січні 1972-го вони з Олесем отримали квартиру край міста, без телефону.
У 1978 році Віктор Зарецький з другою дружиною, однією з дочок-близнючок свого наставника, професором Майєю Сергіївною Григор’євою створили власну художню студію. Він розробив оригінальну педагогічну систему – «Роздуми біля полотна». Перший рік у ній навчалося 19 осіб, згодом студію Зарецького відвідувало більш як сто осіб. Діти приходили у майстерню на вулиці Філатова після школи дуже втомлені, навіть засинали за мольбертами. Тож викладач жартами, сміхом підбадьорював їх. Це було особливе спілкування майстра з учнями. Та заздрісників було немало, з’явилися скарги – і 1985 року студію прикрили.
23 серпня 1990 року 65-річний вільний художник Віктор Зарецький згорів від раку. Його син, Олексій Зарецький – вчений-філолог, один із засновників Центру українсько-польських студій.
Ганна ЧЕРКАСЬКА, краєзнавець
