Шанувальникам “Перемоги” добре відоме ім’я Бориса Остапенка, адже журналістській праці в газеті він віддав більше трьох десятиліть свого життя. Його мовознавче дослідження “Запахуща материнка рідного слова” викликало неабиякий інтерес у читачів. Особливо актуальне воно нині, коли “старший брат” з війною прийшов на нашу землю….
Зроду вам ця мова – пережиток
Чи давно вже зайвий рудимент…
Та колись настане ще просвіток,
Прийде в душі істини момент –
І почнуть у генах десь боліти
Рідні з правіків слова оці,
Як болять, буває, інваліду
Пальці на відірваній руці…
Пригадується, ми тоді вивчали в школі творчість російського письменника І.Тургенєва. Крім “Отцов и детей” та “Записок охотника”, у програму входив і вірш у прозі “Русский язык”. А втім, може, його там і не було. Бачите, наша вчителька А. Е. Звайгзне нерідко спонукала нас ознайомлюватися з новинками російської літератури чи ще дечим із її класики, що не входило в програму, аби ми не відставали від життя, розширювали свій кругозір. Скажімо, так ми ознайомилися з новим романом С. Смирнова “Брестская крепость” та оповіданням, вартим цілої повісті, “Судьба человека” М. Шолохова, яке незадовго до того було вперше опубліковано – чи то в “Правде”, чи то в “Известиях”. Ми читали й перечитували його.
Вірш “Русский язык” ми вивчали напам’ять. А що він невеличкий, я вивчив його так, що й досі пам’ятаю:
“Во дни сомнений, во дни тягостных раздумий о судьбах моей родины, – ты один мне поддержка и опора, о великий, могучий, правдивый и свободный русский язык. Не будь тебя – как не впасть в отчаяние при виде всего, что совершается дома? Но нельзя верить, чтобы такой язык не был дан великому народу!”
Не може не впасти в очі оте нав’язливе, надокучливе, неначе муха в Спасівку, часте повторення слова “великий”. Та й не тільки в цьому творі Тургенєва. В росіян, бачите, все велике: і Росія, і історія, і революція, і географічні відкриття, і війна, і перемога, і Сталін, і Ленін, і Петро І, і Катерина ІІ, і народ, і дружба народів, і мова, і Волга, і література, і їхній головний театр, і навіть невеличка річка, яку чомусь назвали Великою, – це в Псковській області. На її берегах мені випало колись нести солдатську службу, отож про її “велич” добре знаю не з географічних довідників…
До речі, відомий радянський письменник Василь Ардаматський в одній із своїх повістей розповідає, як, уперше відвідавши містечко Острів (саме там військова частина, де я служив), був украй здивований, навіть шокований, коли побачив, що там через невелику річку спорудили гігантський міст, який ніяк не вписується і в місцевість, і в реальність, височить якимось монстром. Письменник так і не зміг (чи, може, не схотів) пояснити, навіщо це було зроблено. Я ж упевнений, що росіяни не могли споруджувати над річкою, якій дали таку помпезну, далеку від реальності назву, звичайного моста. Отож і “воздвигли” ось таке чудовисько, на яке пішло металу та коштів у десятки разів більше, ніж вимагалося. Не запити людей, не потреби часу диктували розмах того будівництва, а лише назва річки. Зате, як думають росіяни, ніхто тепер не засумнівається, що вони дійсно великі. Вершина лицемірства і фальші…
А ось письменник Ф. Насєдкін дописався до того, що свій найвідоміший роман у пориві вірнопідданських почуттів до ленінської партії і радянської влади назвав…”Великі голодранці” Ось так! Та й сьогодні росіяни, хоча й босі, голі та голодні, гордяться, на кожному кроці підкреслюють, що вони, бачите, особливі, не такі, як усі, великі, що вони виконують високу небесну місію, а тому божественні… Як мовиться, і сміх, і гріх. А як простіше, то “дурень думкою багатіє!”
Та бог із ними – нехай собі багатіють. Мене ж тут передусім цікавить, чи справді російська мова така велика, як запевняв прозаїк, а наша недолуга, ні на що не здатна, нібито це якийсь відсталий, провінційний діалект їхньої мови, як уважають наші “брати”? Але висновки зробимо пізніше. А поки що зіставимо, порівняємо, проаналізуємо…
Якби я запитав вас, дорогі читачі, що ви намащуєте на скибку хліба, ви відповіли б – “масло”. А якщо запитаю, на чому підсмажуємо рибу, обов’язково скажете, що на “олії”. Коли ж поцікавлюся, чим змащуєте деталі авто чи мотоцикла, відповідь буде – “мастилом”. А от росіяни на всі ці три запитання дадуть відповідь одну й ту ж – “масло”. Дивує такий бідний словниковий склад їхньої мови.
А втім, підемо далі. Візьмемо ще такі не дуже-то схожі предмети, як шухляда в столі, поштова скринька та ящик для овочів. Росіяни все це теж називають одним словом, – причому найгіршим із усіх трьох – “ящик”. Про такі ж чудесні слова, як “скринька” та “шухляда”, вони і “слыхом не слыхивали”.
Дуже неприємно читати або чути, що в росіян, мовляв, чай “дымится”. Але ж димом там і не пахне! “Дымится” у них і ранкова річка, і вогнище. У нас же на означення цього поняття є три різні слова: вранішня річка “туманиться”, чай на столі “парує”, і тільки вогнище “димить”…
Не розрізняють наші сусіди, й що таке наші “питання” і “запитання”. Такі різні речі вони називають одним словом “вопрос”.
Цей перелік можна продовжувати і продовжувати. Райдугу в небі ми з любов’ю називаємо ще й “веселкою”. Росіяни ж неспроможні були створити таку мовну перлину. То бодай у нас її запозичили б!
Скажу ще про таких улюблених у народі птахів, як журавлі. У нас, крім назви “журавлі”, є ще таке прекрасне найменування, як “веселики”. Причому “веселиками” частіше називають їх навесні, коли вони повертаються до рідних гнізд із далекого та чужого їм вирію, де їм навіть не співається… Наш народ із незапам’ятних часів підсвідомо відчував, що журавлі в осінньому небі – це далеко не те, що у весняному, адже будять уже інші думки, почуття, настрої, викликають нові асоціації.
Ще таке. В Росії люблять і своїх дітей, і дівчину, і батьківщину, і щі, тобто “зимой и летом одним цветом”. А в нас Батьківщину, природу чи матір люблять, а от дівчину чи дружину не тільки люблять, але й, головним чином, кохають. Слово це незвичайне, особливе, якесь святе, його не можна вимовляти часто, всує. Ще таке. У нас очі “розплющують”, книжку “розгортають”, а двері “відчиняють”. А от у наших сусідів усі ці три дії зводяться до однієї: вони, бачите, все це “открывают”. І навіщо їм усі оті нюанси? Краще “за одним махом усіх побивахом…”
Підемо далі. Для їхнього не дуже-то красивого найменування “аист” у нас є багато відповідників, причому один від одного кращий: “лелека”, “бусол”, “чорногуз” і неймовірно ласкаве “бузько”. Так само наш “цвіт” та “колір”, “барва” в росіян злилися в одне слово – “цвет”. У садках українців родять “смородина” та “порічки”, а в Росії обидва ці кущі називаються “смородиною”, правда, то чорною, то білою або червоною.
А ось цей приклад – просто якесь жахіття! В Росії письменник – “выдающийся”, якщо йдеться, скажімо, про Бальзака, Толстого чи Гоголя. Але в них таке ж “выдающееся” і… підборіддя! Ніщо не підказало росіянам, що це несумісні речі, неначе різна група крові в людини. У нас же письменник, як і художник чи композитор – “видатний”, а підборіддя всього-на-всього “випнуте” або “висунуте”. Кожному своє…
Ще їхнє слово “преданный”. Добре це чи погано – бути “преданным”? Так одразу і не скажеш. Бо з одного боку, це той, хто вірний батьківщині, своєму народові, зрештою, своїй дівчині. А з другого боку, це повна протилежність попередньому значенню. Це той, бачите, кого зрадили. Отож, у нас у першому випадку кажуть “відданий”, а в другому – “зраджений”. Так само, в росіян “верный” – це з одного боку той, хто вірний батьківщині. Але це також “верный ответ” на уроці. У нас же слово “вірний” вживається лише в першому значенні. У другому треба казати “правильна” відповідь учня. Правда, під впливом так званої великої російської мови багато українців теж відповідь учня на уроці називають “вірною”, що є найгрубішою помилкою…
Там, де в російській мові одне слово – “военный”, в українській розрізняють їх двоє – “воєнний” (той, що має стосунок до війни) і “військовий” (стосується війська).
Отже, той, що служить в українській армії, це «військовий», «військовик», «військовозобов’язаний», в російській же – «военный», тобто не для миру вын, а для війни. А тому рідко які збройні конфлікти у світі обходяться без росіян, які дихають, живуть війною. І це наклало свій відбиток на лексику росіян, надало їй агресивності, войовничості…
Цікава, промовиста деталь. Російський письменник Семен Бабаєвський(родом він із України) серед багатьох інших написав романи «Свет над землею» та «Белый свет». Неприємно вражає така одноманітність висловлювання, бідність лексики. Невже була необхідність вживати одне слово у двох назвах? Не відаю, чи виходили ці романи у перекладі українською, але якби вийшли, то називалися б вони «Світло над землею» та «Білий світ».
Тільки незвичайною убогістю, бідністю російської мови можна пояснити і те, що на означення двох таких зовсім різних наших слів, як «відзначатися» з одного боку, і «відрізнятися», «різнитися» – з іншого, в росіян використовується одне-єдине – «отличаться». Або ще таке. Російською мовою словом «брак» називається те, що по-українськи звучить двояко. Російське «брак» означає, по-перше, шлюб двох закоханих сердець, а по-друге, це якась зіпсована, украй погано виготовлена річ, деталь, нікчемно написаний роман тощо. Де ще є таке поєднання непоєднуваного, як от у російській мові?
А з російським словом «платье» взагалі трапляються казуси, непорозуміння, смішні історії. Часом читачі книжок у нас дивуються (признаюсь, що і я, коли малим був, дивувався): а чому це герой якогось роману (зрозуміло, чоловічої статі) раптом нарядився в жіночий одяг, як отой О. Керенський, який під виглядом жінки тікав од переслідувань більшовиків із Зимового палацу? Бо, бачите, в росіян «платье» це і жіночий одяг, але це разом із тим і одяг взагалі, у тому числі і чоловічий. Убогість мовлення наших сусідів неймовірна! До речі, «плаття» (ясна річ, жіноче) називають у нас ще й таким прегарним словом, як «сукня». Така розкіш мовлення нашим сусідам недоступна.
Такі зіставляння, порівняння можна довго продовжувати. І вони явно не на користь російської мови. Як підсумок скажу таке. Наш видатний сучасний мовознавець І. Ющук у своїй програмі на радіоканалі “Культура” недавно посвідчив, що синонімічний склад української мови десь уп’ятеро(!) більший від такого ж складу мови російської. Неймовірно!
Якщо хтось із читачів підзабув шкільну науку, тим підкажу: синоніми – це такі слова, які відрізняються одне від одного звучанням, але означають назву одного й того ж предмета чи поняття – з різними відтінками або стилістичним забарвленням.
Саме синоніми найбільше збагачують будь-яку мову світу, роблять її красивішою і барвистішою, точнішою і гнучкішою.
За словами того ж таки І. Ющука, і весь лексичний склад нашої мови, зафіксований у “Словнику української мови” в 11 томах, виданому в 70-их роках минулого століття, також значно переважає обсяги будь-якого із найбільших словників росіян. До речі, перший словник російської мови був укладений не росіянами, а українцем В. Далем. Росія ж не спромоглася на такий подвиг. Бо, як писав В. Маяковський: “Знаний груз у русского тощ”.
Нині ж у нас готується до друку і вже вийшли перші томи нового словника української мови в 20 томах, у якому, за свідченням спеціалістів, буде близько 300 тисяч слів, тобто у два з лишком рази більше, ніж у словнику попередньому, де їх було 137 тисяч. Невичерпні наші мовні багатства!Нашим сусідам таке і приснитись не могло б…
А тепер про милозвучність, красу слів. Хто з нас не усміхнеться щасливо, почувши слово “серпень”!? Воістину, в ньому незмірно більше краси, поезії, аніж у багатьох віршах сучасних поетів. І такі ж прекрасні найменування усіх інших наших місяців. До того ж, кожен із них має ще з десяток, а то й зо два десятки, таких же влучних народних назв. Приміром, січень у нас називають ще й “студень”, “просинь”, “просинець”, “сніговик”, “тріскун”, “вогневик”, “льодовик”, “свіжень” тощо. Березень – це ще й “березіль”, “капельник”, “протальник”, “зимобор” (чудово!), “соковик” і т. д.
До речі, такі ж невимовно гарні найменування місяців і в білорусів: березень у них – це сакавік, квітень – красавік, січень – студень, серпень – жнивень (зняв би перед цим словом капелюха, якби коли-небудь його носив!). Та й усі інші слов’янські народи вкладали в найменування своїх місяців усю свою любов, почуття прекрасного, бо це те, без чого жодна людина не може обійтися, вона живе з цим, трудиться, надіється на все краще.
Навіть незручно тепер переходити до найменувань місяців у росіян. Адже і вишкребків своїх душ вони в них не вклали, а механічно перенесли назви з латинської мови. Ну, що це за “январь”, “февраль”, “ноябрь”, “декабрь”? А про “июль” і говорити соромно. Який стосунок має до Росії давньоримський державний і політичний діяч Юлій Цезар, ім’ям якого там назвали цей місяць? Та ніяковісінького! Так само жодного стосунку до Московщини не мав і римський імператор Октавіан Август, на честь якого там назвали ще один із літніх місяців.
Росіяни ж, замість того, щоб знайти собі гарні назви, як це зробили всі без винятку слов’янські народи, перенесли у свій побут оті латинські назви, які нічого не говорять ні розуму, ні серцю. Та ще й які вони незугарні, ті назви!
І це при тому, що латинь ще в ІХ столітті перестала існувати як жива мова. Правда, останнє століття-півтора вона використовується у фармацевтичній справі, де жива мова є неприйнятною, там потрібна тільки така, яка вже перестала розвиватися, змінюватися, застигла, неначе лід на річці. Ось чому латинь і вибрали у фармацевтиці. А для чого вона в живій мові народу? Ну, коли ця мова засвоює окремі слова з латині, це тільки на користь, це добре. Але ж не в таких обсягах, як у мові росіян!
До речі, і таке любе росіянам слово “папа” теж прийшло до них із латинської мови. Та й в українських родинах, надто ж у міських, до батька частіше звертаються саме так. Отже, “папа” є не тільки в Римі. Там він один-єдиний, а в Росії та Україні їх десятки мільйонів! А хіба ж наші питомі, давні “тато”, “татусь”, “татуньо” не краще звучать?
Із мертвої латині росіяни запозичили, наприклад, і слово “адоніс”, назвавши ним красиву квітку. А от наші далекі предки назвали її своїм прегарним словом “горицвіт”. Слово “астра” наші сусіди теж скопіювали з латинської, де воно означало “зірка”, назвали ним ще одну квітку. Українці назвали її цим же словом, але підійшли до цього творчо, додавши звук “й”, і назва заграла всіма барвами. Так і виникла наша “айстра”…
Коли вже згадав дві квітки, то згадаю ще одну – “барвінок”. Чудесне найменування, чи не так? У народі нашому цю квітку дуже люблять. Навіть журнал для дітей так називається. Про росіян же і припустити не можна, що вони люблять цю квітку, бо чому ж тоді дали їй таку страшну назву – “гроб-трава”? Ніяк не порівняєш і нашу назву квітки “деревій” з російським відповідником “тысячелистник”. Такі зіставлення можна продовжувати дуже довго.
Ось, наприклад, як російський письменник В. Беляєв у знаменитому романі “Старая крепость” описав українську хату: “…в тяжелой золоченой раме, покрытой вышитым украинским полотенцем, висел нарядный портрет Тараса Шевченко”. І це ж треба, українську святиню, оберіг нашого народу В. Беляєв назвав “полотенцем”, неначе ганчірку, якою витирають руки. І це при тому, що майбутній письменник своє дитинство провів тут же, біля Старої фортеці, що у Кам’янці-Подільському! Вражає такий несмак В. Беляєва, його неповага до наших давніх символів, святинь. Скажете, що так перекладається “рушник” російською?
Але ж В. Маяковський у своєму віршеві (написаному, звичайно, по-російськи) назвав нашу мову, не “языком”, а саме “мовою”, підтвердивши цим свою любов і до нас, українців, і до нашої мови. У Беляєва ж, видно, такого чуття, душевної тонкості не знайшлося…
Давно вже помітив, що в усному мовленні наших сусідів, та й не тільки в усному, все менше й менше яскравих виразів, влучних слів, поговірок, приказок. А те, що вони вживають, не осягнеш розумом. Ось, із дозволу сказати, нові “перлини”, що заполонили їхнє усне мовлення, радіоефір, телеканали, художні фільми та книжки.
– Кто?
– Конь в пальто!
Або ще один варіант цього “афоризму”.
– Кто?
– Дед Пихто!
Ось інший неперевершений “шедевр”, який мені довелося чути тисячі й тисячі разів.
– Почему?
– По качану!
Не менш цікавий і такий дуже поширений діалог “розумних”:
– Откуда?
– От верблюда!
Або ще таке:
– Куда?
– На Кудыкину гору!
Така бідність просто шокує. Ось до якого рівня упала фразеологія росіян, тобто розділ мовознавства, який вивчає різні стійкі звороти, мудрі вислови, приказки, прислів’я!
Якщо говорити про милозвучність, красу звучання слова, не можна обминути активних дієприкметників російської мови, переважно із суфіксами “-ущ”, “-ющ”, “-ащ, “-ящ”. Спробуйте лишень вимовити слово “защищающихся”. Або краще не вимовляйте: боюсь, аби язика не зламали. Адже в цьому неоковирному слові аж 7 шиплячих звуків (буква “щ”, як відомо, означає сполучення двох звуків – “ш” та “ч”).
Звихнеш ненароком язика, вимовляючи і слова “существовавший”, “взвивающийся”, “взыскивающий”, “блещущий”, “сумасшедший”, “председательствующий”, “шедший”, “здравствующий”, “бодрствующий” та багато-багато інших активних дієприкметників.
Скажете, що і в українській мові ці дієприкметники звучать не набагато краще? Але річ у тім, що їх у нас взагалі не було – не могли наші предки створити отакі мовні монстри, адже співучість завжди була в їхніх серцях. Бачите, це “старші брати” нав’язали нам оце своє “диво”, аби наблизити нашу мову до своєї.
Але із завоюванням незалежності оцих мовних “шедеврів” у нас почали витісняти, виганяти, як отих непроханих гостей із нашої хати. Перекладаючи, наприклад, назву знаменитого роману О. Гріна “Бегущая по волнам”, у нас уже не кажуть: “Бігуча по хвилях”, а тільки “Та, що біжить по хвилях”. А улюблену мною повість К. Кудієвського “Обгоняющая ветер” тепер уже перекладають, як “Та, що випереджає вітер”. Так і треба перекладати оці мовні “шедеври” росіян. Не почуєте вже і відомого комуністичного девізу, що, мовляв, радянські люди – найбільш читаючі в світі. Зникають із нашої мовної практики і такі словечка, як “хворіючий”, “пишущий”, “снідаючий”, “обідаючий” тощо.
Хоча, правду сказати, російським активним дієприкметникам і досі ще доволі таки затишно в нашій гостинній домівці. А взагалі, варто залишити в себе тільки ті із них, які давно вже втратили ознаки дієслова і повністю перейшли у звичайні прикметники, як “блискучий, “співучий” (і “співочий”), “колючий” та деякі інші. Їх зовсім небагато.
Окрім активних дієприкметників на “-ущ”, “-ющ”, “-ащ”, “-ящ”, в російській мові є багато і інших сучкуватих, немилозвучних слів. Наприклад: “кочевряжиться”, “шебаршиться”, “кукожиться”, “кукситься”, “взбалмошный”, “тщательный”, “тщетно”, “вскрик”, “взмах”, “вздорный”, “мямлить”, “помещичество”, “обескураженный”, “всласть”, “ушлый”, “блюсти”, “хорохориться”, “шебутной”, “снисходительный”, “обалденный”, “выпь”, “на задах”, “цыц”…
Та досить! А то таке відчуття, що хтось шкребе тупим іржавим ножем по віконному склу, аби видалити звідти засохлу фарбу…
Дуже полюбляють наші сусіди слово “смазливый”. А я не можу уявити бодай одну українку, яка хотіла б, щоб про неї сказали “смазливая”, таке вже негарне це слово. Для жінок у нас є такі слова, як “гарна”, “вродлива”, “красива”, “прекрасна” і т. д.
Росіяни ж на це виявились нездатними.
Своє захоплення музикою, картиною, цікавою книжкою переважна більшість росіян, зазвичай, висловлює такими огидними словами, як «обалдеть», «обалденно», «офигенно» і т.д. Усі ж нормальні людські слова тут у наих майже повністю витіснені з ужитку.
Не прикрашають лексикон росіян і такі огидні слова, як, наприклад, “пацан”, “чувак”, “чувиха”. Зовсім недавно він поповнився і такими ось “скарбами”, як “типа”, “клёво”, “круто”, “крутой” (останніх двоє слів у давньому значенні цілком нормальні, але я маю на увазі їхнє новітнє значення). І головне, що багато молодих українців, як оті попугаї, бездумно повторюють їх. Буває, в одному їхньому реченні почуєш по кілька таких словечок. Не розуміють дівчата й хлопці, що наша мова незрівнянно краща від тієї, яку вони чомусь обрали собі за зразок. Це не що інше, як почуття власної меншовартості, яку віками вбивав у душі українців наш “старший брат”.
Якби не цей комплекс меншовартості, то, безперечно, не перейменовували б (офіційно, в документах!) мої родичі свого вже чималенького сина з “Микити” на “Нікіту”, не називали б українці своїх дітей “Деніс” замість “Дениса”, “Кіріл”, а не “Кирило”, “Данііл”, а не “Данило”,”Анна” замість “Ганни” і т. д. І ніхто ніколи мене не переконає, що “Аннушка” звучить краще, ніж “Ганнуся”, що “Міша” – співучіше у порівнянні з “Михайликом”, “Ксеня” чи “Аксінія” – за “Оксану”, а “Даша” або “Дар’я” – за “Даринку”. Ці наші імена незрівнянно кращі від російських відповідників!
Ще яскравіше це видно на прикладі російського імені «Константін»(яке по-латині означає «постійний»). Від нього, як не старайся, не утвориш пестливих, зменшувальних форм. Тож росіяни змушені були завозити ці форми в українців – «Костя», «Костик» і т.д. (Так що про якусь постійність у цьому імені говорити не доводиться). Слава Богу в нас ще не дійшло до того, щоб подавати це ім’я на російський лад, як це роблять з багатьма іншими іменами.
До речі, в колективі редакції нашої райгазети не так давно працювали одночасно три Галини, і в кожної з них виростала внучка Даринка. Неймовірний збіг! Тим більше, що ім’я це лише недавно почало входити в наше життя. Мені й досі згадується цей факт з великою приємністю. Тож нехай усі три Даринки будуть здоровими та щасливими!
Навряд чи можна зрозуміти і те, чому в російській мові нерідко наголошуються не головні, повнозначні, а службові слова, зокрема прийменники: на ноги, во поле, из лесу і т. д. Думається, що зовсім безпричинне подвоєння приголосних у таких словах, як “класс”, “группа” тощо.
Дивно і те, що слово “разбить” пишеться через “з”, а “сбить” – через “с”. Ще зі школи ми добре знаємо, що приставки “з” в русском языке нет. А чому нема, мені навіть не зміг пояснити в студентські роки викладач педінституту. Адже цей звук в обох словах стоїть перед дзвінким приголосним “б”, отож і сам повинен звучати дзвінко. Власне, він так і звучить в обох випадках, але пишеться дзвінкою буквою лише в слові “разбить”. А чому “сбить”?
Не менше як геніальним витвором наших предків є чергування звуків “о” та “е” з “і” “колесо”-“коліс”, “овес”-“вівса”, “гір”-“гірський”, “роду”-“рід”. І почало складатися це лінгвістичне явище ще тоді, коли християнством на Русі й не пахло. І тривало воно багато століть. Ось стільки трудів наших попередників знадобилося для утворення такого, здавалося б, простого явища.
Думається, все це від того, що мова росіян не оброблена як слід, не відшліфована, не оформлена, якась сирувата…
Дуже промовиста і така паралель. У ненаголошених позиціях українських слів звук «е» наближається до «и» і навпаки – «и» до «е». Так, «озеро» в нас звучить близько «озиро», а «живе» – до «жеве». Це явище історичне. І складалося воно протягом багатьох століть. А щоб дізнатися, як же правильно написати ці слова, треба змінити їхні граматичні форми, аби наголос перемістився саме на ці невизначені звуки. Тому-то треба писати «озеро», бо «озЕра», «зерно», бо «зЕрна», «живе», бо «жИти».
А про яку історичність, про яку давність виникнення явищ чергування голосних звуків у мові наших недоброзичливих сусідів можна говорити, коли глянути ближче? Наприклад звук «о» в ненаголошеній позиції в них звучить як чітке «а». Пишуть «лето», а вимовляють «лета», пишуть «вкусно», а говорять «вкусна». Росіяни аж умлівають од насолоди, вимовляючи оте грубе «а». Згадайте, як Алла Пугачова співає: «Ах, лета!». Або з якою насолодою вимовляють оте неоковирне «а» росіяни, пропагуючи на своїх телеканалах чай, каву, соняшникове насіння чи інші харчі: «как вкусна!» Ну, прямо-таки пробують укласти в оте грубе «а» якусь музику!
І головне, росіяни так і не можуть (як от ми у випадках з ненаголошеними «е» та «и») перевірити, а як же правильно писати: «о» чи «а». Вони змушені просто запам’ятовувати, як пишеться те чи інше слово. Це рівень якихось американських чи африканських племен ХVIII століття. І яка заскорузлість, задерев’янілість! Нічого тут живого, творчого!
Бачите, це явище, тобто чергування звуків, не тривало в Росії тисячоліттями, не шліфувалося віками, як у нас, а терміново в кабінетах мовних чиновників. Так, до речі, як у кабінетах Петра І, Катерини ІІ, комуністичних вождів, а це вже і Путіна писалася і пишеться російська «історія», яка жодного стосунку до конкретних історичних подій та явищ, до справжньої реальності не мала. Все вигадки, все брехня!
Ще таке. Зовсім уявити не можна таких тонкощів у російській мові, як наше чергування «о» з «у». Адже звук «о» перед складом з наголошеним «у» наближається у нас до «у»: «козуля» звучить близько до «кузуля». Так само «подушка», «колун», «посунутись» звучать близько до «пудушка», «кулун», «пусунутись». Без перебільшення, це унікальне явище в нашій мові. Я порівняв би його з тим фізичним явищем, коли від освітленого сонцем глечика, стіни чи якогось іншого предмета, речі на якийсь інший предмет падає відсвіт. У живописців це явище називається рефлексом…
Хочеться торкнутися і категорії відмінка. Всі ми пам’ятаємо, що в нашій мові, як і в російській, 6 відмінків. Але в нас на сьомій позиції здавна сиротливо притулялася так звана клична форма. Нерідко в друкарнях її набирали іншим, ледве помітним, шрифтом: мовляв, вона ж другорядна, неповноцінна. Неначе пасинок серед шести рідних дітей у родині. Мені в дитинстві її завжди було шкода, все хотілося, щоб цю сироту ввели до числа рідних дітей категорії (правда, я тоді не знав цього слова) відмінка.
І ось кілька років тому кличну форму у нас нарешті визнали повноправним відмінком, з чого я дуже радів. Адже вважав і тепер вважаю, що це один із найбільших мовних витворів нашого народу. Якоюсь довірливістю, сердечністю, хатнім затишком мені завжди віяло від нього. За допомогою цього чародія можна проникливо звертатися до волошки в житі і берізки на узліссі, до матері і до Вітчизни, до всього того, що є в нас дорогого в цьому світі.
А при звертанні до недруга чи ворога ця незвичайна мовна форма надає висловлюванню куди більшої сили, енергії та експресії, аніж інші відмінки, які стоять за нього, здавалося б, вище.
У мові ж російській кличного відмінка, навіть форми немає. Неспроможними виявилися наші “брати”, щоб створити таке лінгвістичне диво. Не знайшлося в них для цього ні чуття рідного слова, ні любові до нього, ні розуміння його суті.
До речі, з усіх слов’янських мов кличним відмінком може похвалитися ще лише сербська.
Кличний відмінок уживається вже в “Слові о полку Ігоревім”: брате, дружино, о Дніпре-Славутицю! Княже Ігорю і т. д. А звідки ж узявся кличний відмінок у цій пам’ятці літератури, коли в російській мові його немає і ніколи не було? Наші сусіди воліють не відповідати на це запитання. Адже кличний відмінок у “Слові о полку Ігоревім” – ще один незаперечний доказ, що цей шедевр належить таки нам…
До речі, коли видатного російського історика В. Ключевського запитали, якою мовою говорили тоді, як було написано “Слово о полку Ігоревім”, він відповів, що тією самою, якою зараз говорять у Малоросії. Тоді, в часи Ключевського, російське суспільство ще не було охоплене такою ненавистю до українців, як оце зараз. І на нашу квітку писемності так тоді ще не посягали…
Якщо ти, читачу, скажеш своєму сину чи донечці: “Принеси мені, будь ласка, дві відрі води”, а потім раптом схаменешся і тобі стане незручно, що, мовляв, висловився так неграмотно, не хвилюйся. Адже ніякої помилки ти не допустив. Бачиш, то через віки, через півсотні, а то й сотню, поколінь у тобі озвався голос твого предка. Бо саме так казали в нас у сиву старовину: “дві відрі”, “дві оці”, “дві літі”, “дві яблуці”. Людська пам’ять зберігає їх уже добру тисячу років!
Річ у тім, що в ту давнину, окрім однини та множини, в нашій мові функціонувала ще й така категорія числа, як “двоїна”, яка вказувала на те, що в реченні йшла мова про два предмети. З часом двоїна повністю вийшла з ужитку. Але й досі ще оживає часом у голосі якогось дідуся чи бабусі, може, і поза їхньою свідомістю. Так, до речі, говорили і моя мати та баба – п’ятисотенниця Вустя Кравчук. Та й від багатьох людей я чув у дитинстві цю форму. Зараз вона вживається рідше. Бачите, люди стали грамотнішими.
Думаю, що й сучасні дуже поширені “дві літри” (а не “два літра”) – то теж залишок двоїни. А в літературній мові двоїна навічно зафіксувалася в одному-єдиному слові – “двісті”. Правда, в нові часи обидва числівники об’єдналися, злилися в один, аби було, як і в словах “триста”, “чотириста”.
Отже, слово “двісті”, звороти “дві яблуці”, “дві відрі”, “дві літі” – це нагадування нам про те, як говорили предки тисячу років тому, це живий пам’ятник нашій тогочасній живій мові. Так що не соромтеся часом сказати: “Принесіть мені дві відрі води”… Цим ви нібито прилучаєтесь до мови наших попередників.
Є в нашій мові ще один такий пам’ятник мові наших предків – так звана синтетична форма дієслів майбутнього часу: “я писатиму”, “ти співатимеш”, “вони казатимуть” тощо. Такі слова в незапам’ятні часи виникли з інфінітива (тобто неозначеної форми) головного дієслова з додаванням до нього закінчень -“му”, -“меш”, -“мете”, які розвинулися з допоміжного дієслова “йняти” (як ось у словосполученні “не йняти віри”).
Цікаво, що в Західній Україні в народі і досі вживається дещо інша форма цього майбутнього часу, а саме: “му співати”, “меш читати”, “муть писати”. Та й у книжках західноукраїнських письменників, таких, як І. Франко та Ю. Федькович, вона зустрічається досить часто. Не можна не захоплюватися такими конструкціями, як ось у Федьковича: “Поборники правди во віки муть жити”. Враження таке, що ти перенісся в якесь Х століття…
У російській мові обох цих явищ (двоїни та синтетичної форми дієслова) ніколи не було та й не могло бути. Адже на тих землях тоді панували фінські говірки. Правда, слово “двести” (як похідне від двоїни) у росіян є. Але воно просто було запозичене у нас пізніше.
І все ж таки і на землях теперішньої Росії є відголосок мови тих, хто там жив споконвіку. Це топоніми, тобто географічні назви. Вони неспростовно доводяться, що в давнину там жили фінни. Диву даєшся, чому це в пізніші часи, ні за царизму, ні за радянської влади топоніми, ці об’єктивні свідки історії, не були викорінені тамтешніми владиками. Адже їм, росіянам, так не хочеться, аби у світі узнали, звідки вони пішли. Але з топонімами вони явно дали маху. Втім, про них ще попереду…
Скажу і таке. Наша мова значно лаконічніша, стисліша, аніж мова сусідів. Свою думку українець може висловити меншою кількістю слів. У мене є повість М. Далекого “Танки на мосту” і російською, і українською мовами. Бачите, Далекий, проживаючи в Україні, писав переважно російською, проте не цурався і української. Так от, на початок повісті російською мовою йому знадобилося 200 слів, а на той же відтинок тексту українською (переклав він сам) – лише 193.
Чехов про це сказав колись: “Краткость – сестра таланта”. Може, не всі знають, але за походженням він був українцем, сам себе називав “хохлом”, а в дитинстві говорив по-українськи. Власне, Таганрог, де майбутній письменник народився і виріс, було українським містом, але Росія його “приватизувала”, як і багато чого іншого.
От і в зрілому віці у нього, видно, проявилися оті гени українства. Бо інакше писати так лаконічно він не зміг би. До речі, так же лаконічно і коротко писав ще один українець – В. Стефаник. Ніхто так лаконічно, як ці два українці, у світовій літературі не писав…
Трохи про фонетику, тобто мовні звуки. Якось переглядаючи словники, помітив, що в російському лексичне гніздо “жаворонок” значно менше, аніж гніздо “жайворонок” – у нашому. Диво-дивне, але у словниках наших північно-східних сусідів, виявилося, немає таких звичайнісіньких, здавалося б, слів, як “жайворон”, “жайвір”, “жайвороня”, “жайворонча” та похідних од них. Мало не під мікроскопом я вивчав це. І раптом осінило! Вся річ у тому, що, запозичивши у нас слово “жайворонок”, росіяни чомусь викинули (що вони запозичили в нас, а не ми в них, жодного сумніву) з нього звук, а отже – і букву “й”. А без нього, виявилося, ні туди ні сюди, як і без води…
Без цього звука, хоча він далеко не головний у мовленні, ну ніяк не скажеш по-російськи “жаворон”. Ще гірше з таким поетичним нашим словом, як “жайвір”. У перекладі російською воно звучало б якоюсь калікою – “жавор”. Тому-то обох таких слів в росіян, зрозуміло, нема. Такі ж лагідні “жайвороня” та “жайворонча” мусили бути в словниках росіян. Кращого ж виходу, як перекладати їх двома своїми словами “птенец жаворонка”, у них не знайшлося. Зробивши для себе таке відкриття, я ще раз захопився красою мови, яку створили і передали нам наші далекі предки. Ну, що там, здавалося, один звук, а вони геніально вловили таку потрібність його у цьому слові, як і в слові “айстра”, про що я вже говорив. Та й слова “райдуга”, “майстер” зі звуком “й” звучать куди краще, аніж ці слова без “й” у російській мові.
До речі, люди старшого віку, звичайно, не забули, які чудесні випічки, що називалися “жайворонками”, у дитинстві на свята дарували нам матері та бабусі. Жаль, що сучасним дітям, ця висока народна поезія невідома!
Здавалося б, що може бути простішого, аніж, скажімо, коротесенькі прийменники “в” та “у”, які є в обох мовах?! Але як у росині – цілий світ, так і в цих скромних словах (причому не головних, а службових) можна побачити величезну різницю між українською та російською мовами. Бачите, у нас протягом тисячоліть (наука довела, що наша мова – одна з найдавніших у світі, їй не менше як п’ять тисяч років) виробилася чудова практика: прийменники “у” та “в” можуть замінювати одне одного. В кожному конкретному випадку ми вживаємо той із них, який там легше, природніше, мелодійніше звучить. Навіть малограмотна людина в нас, наприклад, не скаже: “Я їздив в Вінницю”. Наша мова не допустить над собою такої наруги, підкаже, що потрібно говорити: “Я їздив у Вінницю”. Так само ніхто з нас не скаже: “Поїду у Умань”, а тільки “в Умань”.
Російські ж мовні правила вимагають говорити: “Я ездил в Омск”, що цілком нормально, і “Я ездил в Воронеж”, що вкрай немилозвучно, грубо. Бачите, замінювати прийменники “у” та “в” одне одним у Росії не можна, адже вони мають там різне значення. А що ж думали ті, хто творив “великий русский язык”? Якби ж то вони вбачали різницю між нашими та своїми прийменниками “у” та “в”, чули, що з наших лине тиха мелодія, а з їхніх – скрегіт іржавого металу.
Таке чергування, взаємозамінність і в наших префіксах “у” та “в”, наприклад, “учителька” і “вчителька”, дивитися “вдаль” і “удаль”, “усе” і “все” і т. д. В росіян же і тут без ніякого вибору…
Як бачите, в мові сусідів немає такої, як у нашій, гнучкості, а отже – природності, мелодійності, краси. Це яскраво видно навіть на прикладі оцих коротеньких, дуже скромних прийменників і префіксів “у” та “в”. А приладів таких безліч – у різних частинах мови, різних мовних категоріях.
Диву даєшся, але в російській мові, яка вважається однією з кількох мов міждержавного спілкування, немає звука “г” (звучить так, як, наприклад, в українському слові “голуб”). Адже є він у всіх цивілізованих мовах світу. Російське ж “г” – це зовсім інший звук, при творенні якого мовні органи діють зовсім не так. А тому при передачі іноземних прізвищ на “Н” (звучить, як наше г”) траплялися дикі казуси. Так, прізвище славетного американського письменника, лауреата Нобелівської премії через брак у російській мові цього звука змушені були писати як Хемінгуей (на найближчий до “г” звук “Х”). Довго так робили і в Україні, бо Кремль, бачите, не велів писати по-іншому. І тільки із здобуттям незалежності українці повернули письменнику справедливість і почали писати його прізвище так, як і належить – Гемінгвей (звук “в” замість “у”, бачите, в ньому теж появився, щоб відновити ще одну справедливість, як ось і в словах “Вільям Шекспір”, а не “Уильям”, як у Росії, “Вельс” замість російського “Уэльс”, “вікенд” замість “уикенд” і т. д.)
До речі, в українській мові є обидва ці звуки. Правда, на той, що характерний для Росії, слів у нас небагато. В моїй Миролюбівці, наприклад, споконвіку було ледве кілька: ґанок, ґедзь, ґара(тип воза), ґиґнути, ґуля, ґирлиґа, ґніт (той, що в лампі), Ґеша (прізвисько) і Ґершине (озеро).
Звичайно, їх в українській мові хоч і не дуже багато, але більше. Але отой факт, що на позначення так званого проривного ґ не було спеціальної букви, призводив до того, що цей звук читався як “г” (у слові голуб). Правда, у незалежній Україні цей рідкісний для нас мовний звук стали позначати якщо вже і не окремою буквою, то принаймні почали ставити до горизонтальної перекладинки, що зверху, вертикальний штришок. Але він такий малесенький, що не завжди його помітиш.
Останнім часом у нас почастішало випадків написання прізвищ через м’яке «р» в кінці складів.Так, усім відомі в Україні діячі почали подавати свої прізвища як Чекмарь,Дугарь і т.д. Це найгрубіше порушення норм української мови, адже м’яке «р», на відміну від мови російської (де ніяких змін майже ніколи не відбувається, все в ній застигло, закостеніло), давно вже стверділо. Отож, слід писати тільки «Чекмар», «Дугар», хоча ці особи за походженням можуть бути росіянами.
Дехто заперечить: а чому ж тоді в нас пишуть «Горький»? Справді, так пишуть. І в цьому винні наші мовознавці, які, видно, дозволили це грубе порушення правил нашої мови, аби лишень задобрити російського письменника, який, як відомо, підтримував репресії влади проти свого народу. Мовляв, аби подалі від біди! Зрозуміло, треба писати не «Горький», а «Горкий» (Ну, і аж ніяк не «Гіркий»). А от у середині складів м’яке «р» у нас вживається: «буря», «моряк» і т. д.
Особливо вражає бідність лексики росіян, що використовується у повсякденному побуті, при тіснішому спілкуванні, зустрічах та прощаннях. Вітаючись, вони зазвичай кажуть: “Здравствуйте!” А що в цім слові у них засилля важких приголосних, то спрощують його до “Здрасте”, а то й “Драсте”. І всі ці форми неприємно чути.
Українці теж вітаються: “Здрастуйте”, але такого немилозвучного збігу приголосних у нас немає. Та й ми охочіше вітаємося: “Добрий ранок!” або “Добрий день”. Росіяни, як і українці, ще кажуть при зустрічі “Привіт!” Але я, приміром, цю форму не визнаю, бо занадто багато в ній якогось панібратства. Ще до свого товариша ви можете так привітатися, але, на мою думку, аж ніяк не до старшої людини чи до жінки.
А з прощанням у росіян взагалі біда. Вони і попрощатися по-людськи не уміють. Прощаються словом “Пока”, іноді ще підкріплюють його словом: “Давай!” Що вони означають, ніяк не доберу. По суті, це пустопорожні слова, які нічого не означають. Ми ж на прощання зазвичай кажемо якщо не “До побачення” чи “До зустрічі”, то таке ж коротке, як і в росіян, слово “Бувай”. Але ж воно має в нас ясний, прозорий зміст – це скорочення від “Бувай здоровий!” або “Бувай щасливий!” Різниця величезна!
Коли ж росіян запрошують відвідати якийсь культурний заклад, то пишуть яскраві плакати, мовляв: “Добро пожаловать!” Теж не зрозуміло, до чого закликає цей напис. У нас же все дуже ясно, прозоро, по-людськи: “Ласкаво просимо!”
Ніяк не можна порівняти з нашою і вдячність росіян за щось чи просьбу про щось: “Пожалуйста”, а то й скорочено: “Пжалста!” У нас же в таких випадках кажуть: “Будь ласка” або “Будьте ласкаві”. Як це гарно, мило і тепло звучить!
Як же таке могло статися з народом, який з упертістю, вартою кращого застосування, століттями силкується довести всім, що його країна – це світоч світової культури?! Та й близько цього немає!
Якщо і прославилася чимось наша північно-східна сусідка, то це… Ну, звичайно ж, ви здогадалися! Так-так, російським матом – на 10, а то й 20 поверхів. Його знають на всіх земних материках.
Обурює і те, що сотні російських співаків, на зразок Кучина, оспівують злочинний світ, тюремне життя. В Україні таке неможливо, бо людські цінності, попри всі біди, у нас поки що живуть.
Якщо хтось не знає, то повідомлю: ось уже більш як півстоліття “Пісня про рушничок” (“Рідна мати моя”) українського поета Андрія Малишка та композитора Платона Майбороди вважається найкращою піснею усіх часів і народів. Трохи пізніше за цей шедевр так же стрімко полетіла у світ і пісня Володимира Івасюка “Червона рута” – вже з іншими, цілком сучасними ритмами та мелодикою.
А всього наш народ створив за віки близько 400 тисяч пісень – набагато більше, аніж будь-який інший народ світу. Та й які це пісні! Своєю силою, глибиною, чуттєвістю, ніжністю з ними теж не зрівняються пісні жодного народу.
Видатний композитор Людвиг ван Бетховен так і визнавав: “Пісень, рівних українським, в Європі немає”. Що-що, а композитор на цьому розумівся…
Воістину, немає меж таланту українців!
Чи задумувалися ви, чому це українці говорять і пишуть не зовсім грамотно? А найголовніша причина цього – вплив російської мови. Не менше половини помилок, які вони припускають, – це саме кальки з мови нашого недоброзичливого сусіда. Щоб не бути голослівним, наведу приклади.
У нас, як в Росії, кажуть одИнадцять (а нам треба – “одинАдцять”, я і далі в дужках вказуватиму, як правильно), чотИрнадцять (“чотирнАдцять”), “п’ятидесятий” (“п’ятдесятий”), “слідуюча зупинка” (“наступна”), “підведено підсумки” (“підбито”), “приймати участь” (“брати”), “двері відкривають” (“відчиняють”), “учбовий заклад” (“навчальний”), “кидається в очі” (“впадає”), “міроприємство” (“захід”), зараз “вісім годин” (треба – “восьма година”, але робочий день триває “вісім годин”), самий більший” (“найбільший”), “старий друг” (“давній”), “книжний магазин” (“книжковий”), “феномЕн” (фенОмен), “коромИсло” (“корОмисло”), “нЕнависть” (ненАвисть”), сильніший всіх” (“за всіх, від усіх), переклад на українську мову (“українською”), “вибачте, пробачте мене” (“мені”), “рахую, що так краще” (“вважаю”, а рахують курчат по осені), “круглий рік” (“цілий”), “біля 1000 гривень” (“близько”), “день пройшов” (“минув”), “любИй” (“будь-який”, “на протязі дня” (“протягом”, “упродовж”), “щАвель” (щавЕль”), “грАблі” (граблІ”), “кропИва” (кропивА”).
А ось із житомирської газети “Телеэхо”: “Думки авторів публікацій можуть не співпадати з позицією редакції”. Я років зо три тому телефонував туди, сказав, що українською мовою “збігатися”, а не “співпадати”. Мені ж відповіли: “А яка різниця?” Отаке! І продовжують штампувати отой русизм. Я прикинув, що від “Эхо” та “Телеэхо” він уже розійшовся сотнями мільйонів! Це “досягнення” могло б потрапити в “Книгу рекордів”.
Колись українців не дуже-то шанували в сім’ї, як тоді казали, “братніх народів СРСР”. А тому багато хто намагався підправити своє прізвище. Наприклад, якщо воно кінчалося на “-енко”, то додавали в кінці одну-єдину букву “в” (влада підтримувала такі маніпуляції) – і вже з українця виходив такий собі “потомствений росіянин”. Не знаю хто, батько, дід чи прадід, додав оте “в” до прізвища народного депутата України Матвієнкова, але поза всяким сумнівом: його коріння таки українське, і ота дописана літера цього ніяк не приховає. Цікаво тільки, а як же народний депутат сам ставиться до цієї дописаної літери?
Ще трохи про “Слово о полку Ігоревім”. Коли я у восьмому класі уперше читав цю запахущу квітку нашої древньої писемності, то з гіркотою думав: “Ідеться в “Слові” про події на нашій землі. Чому ж російських слів у ньому значно більше, аніж українських? І росіяни саме цей факт використовували, щоб довести, що ця літературна пам’ятка їхня.
І тільки коли став студентом Житомирського педінституту, мені відкрилася правда про це болюче питання.
Керівник інститутського лінгвістичного гуртка, де я був старостою, Н. А. Титаренко доручила мені підготувати реферат на тему ” Старослов’янізми в збірці М. Рильського “Троянди й виноград”, надала потрібну літературу та й в інститутській бібліотеці дещо знайшлося.
Опрацьовуючи цю літературу, я з подивом побачив, що старослов’янські слова – це саме ті, якими написано “Слово о полку Ігоревім”. Не по-російськи, виходить, воно писалося. То, бачите, російська мова запозичила мало не всі старослов’янізми!
Старослов’янська мова, як відомо, виникла в ІХ столітті на основі перекладів просвітителями братами Кирилом і Мефодієм церковних книжок із грецької мови староболгарською. Цією ж мовою дещо пізніше почали писати і книжки світського характеру. Найкращою з них і стало “Слово о полку Ігоревім”. До єдиної думки про рік написання його вчені ще не дійшли. Але оскільки в “Слові” розповідається про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря на половців 1185 року, то й датою написання цієї пам’ятки вважають саме цей рік або на рік-два пізніше…
Ці ж брати Кирило та Мефодій створили для нас дві системи письма – кирилицю та глаголицю. Тобто старослов’янська мова штучно створена. І вона, а не жива мова народу, лягла в основу російської мови. Таких випадків, здається, в історії більше не було.
Що це за слова – старослов’янізми? Це, по-перше, ті, які мають так зване неповноголосся “-ра”, “-ре”, “-ла”, “-ле”: “глас”, “брег”, “глава”, “сладкий”, “брада”, “плен”, “брань”, “враг”, “злато”, “врата” та багато-багато інших. Це також слова на “-жд”: “вражда”, “прежде”, “между”, “невежда”, “надежда” і т. д. Ще слова: “единый”, “истина”, “учитель”, “обличитель”, “возлагают”, “живот” (у значенні “життя”), “исход” тощо.
Думається, ви ще пам’ятаєте, як починається “Евгений Онегин” Пушкіна? А ось так:
“Евгений, добрый мой приятель,
Родился на брегах Невы…”
Тут лише два рядки, а в ньому вже два старослов’янізми (“приятель” и “брегах”). Це яскраво свідчить про засилля старослов’янізмів у російській мові.
Слід додати, що в цій мові багато слів і з тюркських мов (адже татаро-монголи кілька століть володіли Московщиною): “армяк”, “кафтан”, “яма”, “ямщик” і т. д.
Та й фінських слів у російській мові чимало. Наш сучасний історик В. Білінський, який для історичної науки зробив більше, аніж цілі інститути, переконливо довів, що в Московській, Владимирській, Ярославській, Костромській та інших губерніях Росії мало не всі топоніми (тобто географічні назви) фінського походження. Це річки Клязьма, Ухтома, Унжа, Волга, Угра, Молоть, Кострома, Молога, Жиздра, Сара, Сувод, Іть, Руза, Ока, Шурма, Томга та багато-багато інших. Це озера Неро, Ісара, Кіздра, Сеньга, Варех, Утрехт тощо. Це населені пункти Весь, Кострома, Урень, Кіжила, Юкша, Шухра, Шопша, Копор’є…
І навіть назва столиці Росії фінського походження. І в перекладі “Москва” значить – “брудна вода”, “болото”. Ось так!
Володимир Білінський зазначає: “Вдячна людська пам’ять фінського етносу дотепер дбайливо зберігає своє древнє коріння. Неспоріднений мерянському племені народ ніколи не зберіг би на тисячі років чужі для себе слова!”
Росія ж не хоче родичатися зі своїми предками із племені меря. Їй захотілося, бачите, захопити чужу історію, тобто історію українського народу. Навіть назву “Русь”, “Росія” у нас украли і присвоїли.
Бачите, фінські племена були тоді ще в напівдикому стані. А слов’янські народи, у тім числі і українці, вже цивілізувалися. От московити і вирішили приписати собі слов’янські корені.
В. Білінський пише, що коли “підводилася основна історична база” під слов’янське походження Московії, археолог О. Уваров, провівши розкопки 7729 курганів у колишніх Московській, Владимирській, Ярославській, Костромській і Рязанській губерніях, установив, що всі ті кургани належали тільки мерянському, тобто фінському, етносу VIII-XII століть. Пізніше ним же були розриті кургани аж до ХVІ століття. І що ж? “Слов’янським духом на землі Московії у ті часи і не пахло”, – робить висновки В. Білінський. Між українцями і росіянами, до речі, вчені не знаходять будь-якої спорідненості, навіть на рівні ДНК!
Фінляндія ж, від спорідненості з якою Росія так відкараскується, нині одна з найрозвиненіших країн світу, де забезпечений високий матеріальний рівень життя народу, до якого росіянам дуже далеко. І такого рівня народного епосу, як, наприклад, “Калевала” у фіннів, у Росії ніколи не було створено.
Втім, думаю, росіяни колись ще згадають свої корені…
А тепер погляньте, як неоднаково, на різні лади оцінював ці дві мови російський поет В. Маяковський, який, за його ж словами, перемозі більшовицького ладу присвятив “все сто томов моих партийных книжек”. Про російську мову, якою писав, Маяковський сказав якось так непереконливо:
“Я русский бы выучил только за то,
Что им разговаривал Ленин”.
Якихось інших аргументів, окрім суто політичних, на користь своєї мови поет не зміг знайти. По-суті, він не бачив у ній нічого прекрасного.
Але як міняється тональність Маяковського, коли він пише про мову українську!
“Разучите эту мову…
Эта мова величава и проста”.
Тут ніякої, бачите, політичної аргументації, адже велич української мови, на думку поета, не залежить од якоїсь політичної кон’юнктури, від зміни влади – вона величава сама по собі, бо такою створив її наш народ.
А тепер повернемося до І. Тургенєва. Відразу зізнаюся: цього письменника люблю найбільше з-поміж усіх російських. Але, правди ніде діти, у віршеві в прозі “Русский язык” нема жодного правдивого слова. Про яку правдивість російської мови можна говорити, коли нею щодня й щогодини ллються потоки брехні на увесь світ, надто ж на українців, які не захотіли більше залишатися під кремлівським гнітом? Так само, чи можна назвати вільною ту мову, під прапорами якої поневолюються інші народи, ведуться кровопролитні війни, знищуються десятки мільйонів людей? Мова могутня? Те, що вона віками спирається не на силу народного духу, а тільки на силу зброї, доводить не могутність, а, скоріше, її повне безсилля. Вона велика? Це навіть смішно, адже ця мова і досі така ж відстала, недосконала, як і в часи Тургенєва…
А втім, можливо, письменник свято вірив у велич рідної мови. Видно, в його кров, як і в кров сотень мільйонів росіян усіх часів, теж увійшла ота вікова пропаганда, що нібито російський народ – великий, Росія – обрана Богом країна, а Москва – то другий Рим, а третьому, мовляв, взагалі не бути ніколи…
Та й, видно, далося взнаки те, що Тургенєв жив тоді далеко від батьківщини. Із Франції, з тієї далечі російська мова, видно, бачилася йому в рожевих тонах, зовсім не такою, якою вона була насправді. Та й навряд чи хотілося йому повернутися в Росію, щоб наочно побачити те, “что совершается дома”. Куди приємніше просиджувати вечорами в паризьких кав’ярнях за фужером бургундського вина і сумувати там за мовою Хоря та Калінича…
Отже, висновки. Російську мову аж ніяк не назвете автохтонною, тобто корінною. Вона, скоріше, компілятивна – така, що створена переважно з використанням чужих набутків. Як мовиться, з миру по нитці – голому сорочка…
Основою цієї мови є штучно створена старослов’янська мова, крім того, в ній багато лексики з мертвої латині, з мови татаро-монголів, які три століття володіли Московщиною, а також з української та білоруської.
Свого ж, корінного, питомого, у мові наших сусідів як кіт наплакав. Та й майже все воно якесь грубе, невідшліфоване, немилозвучне.
Читачі можуть вмикнути білоруські канали (краще “Белсат”, який мовить не російською, а рідною) і переконатися, настільки нам ближча білоруська мова від російської. Думається, що в українців спільної лексики з білорусами вчетверо, а то і вп’ятеро більше, аніж із росіянами. Факт промовистий!
Наостанок таке. Перелопативши, зіставивши і порівнявши величезний обсяг лексики, фразеологію, фонетику, морфологію обох мов, я не просто з голою, нічим не підкріпленою вірою, а з упевненістю, адже одержав переконливі докази, стверджую: російській мові до нашої далеко, неначе куцому до зайця, як говорили наші мудрі предки. Скільки Росія не забороняла нашу мову, скільки не знищувала її, вона в цій нерівній боротьбі вистояла, ще більше розквітла і своєю красою та мелодійністю зачаровує нині увесь світ…
Інформація для роздумів
За підсумками двох всесвітніх конкурсів на красу і мелодійність мов українська мова в одному із них виборола високе друге місце, а в другому – третє. Російська ж і близько до цих вершин не піднімалася. Жодних шансів для цього в неї не було. Та й не могло бути…
То чия ж мова краща, вчорашні братове?
Моїм внучкам Олі та Мелісі
Ще тільки стали зводить піраміди,
А мова, кажуть, в нас уже була,
Переборовши незчисленні біди,
Із попелу постала, розцвіла.
Які б слова вкраїнські нам не взяти –
Перлини це, нанизані на нить:
«Любисток» та «медунка», ще «кохати»,
«Веселка», «жито», «досвіток», «блакить»…
За всі скарби я не віддав би слово
«Чарунка» – це комірка стільника.
Воно ж, як та ікона, знов і знову
Просвітлення у серці виклика.
А чи змогли б десь польову дорогу
Так, як у нас, «гостинцем» наректи?
Ми ж словом цим подякували Богу,
Що хліба маємо і я, і ти.
І так, як бджілки, ці створіння Божі,
Меди солодкі зносять в стільники,
Народ, який на бджіл цих дуже схожий,
Усі слова збирає в словники.
Тому між сторінок там пахне рута,
Чебрець, меліса, м’ята, верб гілля –
Все те, що нам довіку не забути,
Все, чим розквітла батьківська земля.
Тож мову цю ніякий «брат» не зборе,
Їй вистояти крізь його виття,
Бо незнищенний триєдиний корінь
В словах цих: «жити», «жито» і «життя»…
Післямова
Читачам, надто ж тим, які навіть тоді, коли росіяни розгорнули проти України війну, люблять “великую Россию” та її “великий язык”, повідомляю ще раз: про справжню, а не вигадану, історію нашої північно-східної сусідки можна ознайомитися з історичних досліджень українця Володимира Білінського (лишень не плутайте його з ненависником України та її Кобзаря – Віссаріоном Бєлінським; хоча цей Бєлінський вважається найбільшим російським демократом, але ж усім відомо, що демократизм російських демократів кінчається там, де починається українське питання).
Оскільки книжки Володимира Білінського знайти зараз дуже важко, їх можна розшукати в Інтернеті: книга перша “Країна Моксель, або Московія”, книга друга – “Москва ординська”.
Прочитавши унікальні дослідження Володимира Білінського, ви будете вражені до глибини душі, шоковані. Адже історію нашої сусідки ви побачите зовсім не в такому світлі, до якого звикли. Це нове слово в історичній науці. Велика їхня цінність ще у тому, що автор використовує лише праці російських істориків, архівні та інші російські джерела (це десь 95 відсотків усього матеріалу). А ще 5 відсотків – це свідчення західноєвропейських та східних послів, мандрівників, географів, купців, місіонерів, які відвідали Московію в XIII-XVIII століттях і залишили про це письмові спогади. До того ж, кожну свою думку, тезу Білінський підтверджує, повідомляючи, звідки ця інформація взята, з якого архіву, а в архіві – точне місце знаходження документа. Якщо ж це книжка, то її назву, ім’я автора, видавництво, рік видання, сторінки і т. д. Тобто все у Білінського на найвищому науковому рівні, отож достовірність кожної інформації росіяни легко можуть перевірити за першоджерелами.
Що ж до джерел українських, то автор у своїх дослідженнях свідомо ні разу не посилається на них, аби наші “брати” не звинуватили його в упередженості, необ’єктивності. І хоча відомості, які наш історик використав у своїх працях, у Росії не під сімома замками, але й не афішуються, не оприлюднюються, приховуються від людей. Отож росіяни не знають своєї справжньої історії, та й не хочуть її знати. До речі, за півтора десятки років, відколи почали виходити у світ дослідження Білінського, я ні разу не чув і не читав, аби росіяни хоча б зробили спробу заперечити бодай одну його тезу, мовчать як води в рот понабирали, бо крити їм нічим: все, що написав український історик, – істинна правда.
Але минулого року вийшов указ В. Путіна, яким у Росії забороняється будь-яке “переписування” історії. Упевнений, що виданий цей “документ” у відповідь на дослідження В. Білінського.
Отож думаю, що кожен українець повинен їх знати…
Борис ОСТАПЕНКО
