Мені ще так Вкраїна не боліла…
Так її рани в серці не пекли…
Ще так я Бога щиро не молила
За кожний клаптик рідної землі!
Народе мій! Великий і красивий! 
Які сини ідуть сьогодні в бій!!!
Як ангели - величні і всесилі.
Спаси їх, Боже, в небі й на землі!

                  Низький уклін, вам, матері,
                  чиї сини загинули за Україну.

…Вітри зомліли - закричала тиша…
І вийшла мати з горем на поріг.
Зігнута й сива, та за небо вища.
Вклонився місяць, нахиливши ріг…

А мати в зір спитала: «Де ти, сину?
Де слід твій загубився у ріллі?
Де бій останній? Підкажіть - полину,
Щоб впасти на шматочок той землі…

Й зростися з нею…» Ні! Устать, воскреснуть…
Топтати трави на святій землі,
Ціна якій безмірна і безмежна -
У тисячах обірваних життів.

…І знову ранок - сонце вересневе,
А мати ніч іще не провела…
Туман спочив, а осінь яблунева
Проміння розпинає край села.

…Стоїть над шляхом, а чи мо' над світом
В молитві, як нескорена свіча,
Вкраїнська мати стиглим горем сита
Із перемогою в заплаканих очах…

                        ***
У ваше щастя вцілила війна…
Чи вбила, чи поранила - не знаю.
Де пристань ваша нині, де вона?
Хто вас зігрів? В якому краю?
Світлина світить на стіні
Вчорашнім миром, щастям і любов'ю.
Здається, там всі ангели земні
Співали немовляті колискову…
Порожнє ліжечко лякається вітрів,
Що шарпають осиротілу постіль…
В вікні розбитім стільки кольорів…
Усе спустошив хижий чорний постріл…
Я вірю, що повернетеся ви -
Загоїм рани, не загоїм пам'ять…
Пливуть над містом тихі молитви,
Бо ж віру не зруйнують і не спалять.

                      ***
Здається, біль мене спалив
Оту вчорашню - аж до тла…
Чорніша чорної смоли
В скорботі спалена земля…
Гостомель, Буча та Ірпінь - 
Розп'ятий двадцять перший вік. 
І рветься у небесну синь
Століття стоголосий крик.
А світ, немов ота юрба, - 
Безликий, стомлений глядач.
Злякавшись хижого раба,
Шепоче: «Ми разом - не плач…»
Нема кордонів у біди, 
Коли стріляють у дітей.
Кривавих звірств страшні сліди - 
Лиш збір сенсацій для статей.
Це іспит, світе, на любов
До ближнього. За право жить
Тече рікою наша кров
І кличе мертвих і живих…

     Бабусина хатина
Старенька, побілена, чиста,
Туманом років оповита,
Життя різнобарвним намистом 
Лишилась назавжди зігріта.
Зайди у затишну хатину:
Все дише далеким, минулим,
Неначе ідеш по стежині, 
Що в мамину юність звернула.
На стінах пожовклі картини,
Старі фотознімки-святині
І хліб на лляній скатертині,
Як символ безсмертя людини.

                        ***
А сльози падали на біле полотно
І сходили на ньому дивоцвіти.
І звідки брали ви святе зерно, 
Щоб долю рушниками заручити?

Там серед квітів пара голубів
І дві обручки, золотом обвиті, 
Щоб вже ніхто й ніколи не посмів 
мою любов надвоє розломити.

                      ***
Закуталась в осінь душа,
Зігрілась в насонценім листі,
Згубилась в барвистих дощах –  
Невтомних осінніх солістах.
Закуталась в осінь душа,
Сховалась в безликих туманах.
…Так солодко стало прощать –  
І ближча дорога до храму…

                      ***
Цю дивну осінь не віддам нікому.
На «ти» ми з нею, чуєте, на «ти»…
Іду життям в огромі золотому,
Не просто йду, а міряю світи…
Цю дивну осінь не віддам нікому.
Я тону в небо, йдучи по землі…
Цілує день цей світ, немов ікону.
І час заснув на янгольськім крилі.
Цю дивну осінь не віддам нікому.
Ще сонце так розкішно не цвіло!
Мов Небеса благословили спомин
Про рай, в якому мене не було.

                       ***
Люди в світі є добрі і злі,
Є улесливі, щирі й відверті.
Ще є люди великі й малі…
Різні люди в життя круговерті.
Та над хаосом метушні
Піднімаються в спокої й мирі
Люди мудрі - скарби на землі,
Щоб розвіяти в душах сірість.
Вони вміють радіти життю: 
Просто квітці, дощу чи веселці.
І добром запалить свічу
У зневіренім, хворім серці.
Вони вміють терпіти біль,
Свою долю благословивши,
І прощати тобі і мені,
Ні краплини образ не лишивши.
Їх уже не зламати в житті, 
Не купити ні сріблом, ні златом.
Вони світлом стають в путі
На любов і добро багаті.
Може, це нам Господь із небес 
Через них посилає прозріння,
Щоби світ у любові воскрес
І на землю прийшло спасіння!
                            ***
«Покинь мене», немов «спаси мене»…
Любов для тебе непосильна ноша. 
Вона мине,  колись вона мине
І прийде день – невтомний листоноша
Й байдуже твою хату обмине…

                           ***
«Ти тут чужа», – мені мовчали стіни
І виганяли холодом, а я 
Іти не в силі, у сльозах застигла:
Ти тут не мій, а я тут – не твоя.
Ніч непривітно з покутів дивилась, 
Як мачуха, тамуючи свій гнів.
Душа бездумно Господу молилась 
І рвалася з обіймів наших днів.
Куди іти? Стою на перехресті. 
На всіх дорогах ці вчорашні дні… 

                        ***
Як у колючих хащах, в пересудах
Протоптую я стежечку круту.
Я знаю шлях, я не із тих, що блудять: 
Я за любов’ю стомлено іду.
Мені мій шлях солодкий гіркотою
Тим дорогий, що іншого нема.
Засвічений і зраджений тобою,
Люблю чуттями й муками всіма.
Судіть мене: з багаття у багаття. 
Мене й байдужість вже не спопелить.
Бо я люблю. І, це найвища плата
За все, що так безжалісно болить. 
                        
                          ***
Доки я не зречуся любові
Й час не випалить тебе із дум,
Будеш жити у кожному слові
Як далекий щасливий мій сум
А душа хай спочине, як небо
Після грому в риданнях дощу,
Але більше вертатись не треба,
А то я ненароком прощу…