Ось уже майже рік, як вороги фанатично штурмують непохитну оборону Збройних Сил України. Вони ставлять під рушницю нові й нові сотні тисяч рашистів. Їхня брехлива пропаганда намагається залякати Україну і світ тим, що людський ресурс росії – невичерпний. Що ж, нас менше, але ми – на своїй землі. І місця в шеренгах оборонців Матері-України поповнять нові Герої.
– Я цілком свідомо планую піти на службу до Збройних Сил України, – сказала під час розмови волонтерка з Мохначки Світлана Веселюк.
У правдивості її слів сумніватися не доводиться. Від початку повномасштабної війни, коли жителі Мохначки прихистили в себе майже півтисячі біженців з Бучі, Ірпеня, Гостомеля та інших населених пунктів, Світлана включилася у волонтерський рух. Брала участь у розселенні тимчасово переміщених громадян, а відтак – у забезпеченні їх товарами першої необхідності (постільними комплектами, одягом та взуттям, особливо дитячим, предметами особистої гігієни, продуктовими наборами). Збирала заявки, складала списки, налагодила співпрацю з попільнянським волонтерським центром, власним автомобілем доставляла вантажі в Мохначку і роздавала їх переселенцям.
Опісля переможних боїв, коли Збройні Сили України вигнали окупантів з Київської, Житомирської та Чернігівської областей, а переселенці повернулися до своїх домівок, Світлана зрозуміла, що без участі у волонтерському русі вона себе не бачить. Отож, почала співрацю з волонтером Василем Левицьким, який з початку російської агресії на сході України їздить у зону бойових дій. У нагоді стало її уміння формувати вантажі, шукати спонсорів, водити машину.
Нині в активі Світлани Веселюк вісім поїздок: дві в район Макарова Київської області та шість на Донеччину, Луганщину і Харківщину.
– І не страшно було? – запитую.
– Спочатку трохи мала острах на душі, – усміхнулась співрозмовниця, – але коли побачила, що військовики, наші земляки, не реагують на «прильоти», на ближні і віддалені вибухи, то заспокоїлась. З тих пір боязні немає – ми просто робимо свою роботу.
– А якщо полон?
– Знаю, що відразу не вб’ють – будуть мучити, будуть катувати. Це – війна, і я це розумію. Тоді ж у мене і визріла думка піти на контрактну службу.
– А двійко дочок-школярок? А господарство?
– Переконувала чоловіка, що можна найняти няньку, яка б і за дітьми дивилася, і по господарству справлялася. Великого ентузіазму у відповідь не було. Однак, якщо ситуація на фронті вимагатиме участі жінок – піду.
– І куди? В тилове забезпечення?
– Ні, на передову, на червону лінію.
– Але ж то не місце для оволодіння зброєю – там вже треба уміти поводитися з автоматом…
– Коли я вчилася у школі, то був такий предмет – початкова військова підготовка. Ми там вчилися стріляти з дрібнокаліберної гвинтівки та автомата Калашникова, розбирати та збирати зброю, користуватися протигазами, а також займалися тим чи іншим видом рукопашного бою. Я освоїла дзюдо. Наскільки? Настільки, що декілька разів потім застосовувала його в критичних ситуаціях. Цікаво, що з подивом для себе переконувалася – ефективна річ проти негідників. А щодо стрільби з АК, то займала призові місця на районних та обласних змаганнях. Під час поїздок в зону бойових дій брала в руки автомат, – як знайому, більше того – дорогу, рідну річ. Отож, думаю, впораюся…
Віктор ЧУПРИНА
