Корнинчанин Іван Тимофійович Катринеску знає у чому полягає сенс його життя. І ще до війни знав. Працював зварювальником, водієм тролейбуса, теслярем. До різної роботи звик. Разом з дружиною Наталею Василівною виховав двох дітей – сина Івана та дочку Людмилу. Син теж військовий. Служить у президентському батальйоні.
– Я пішов воювати 15 квітня, а мій син – на два місяці раніше. Дуже хотів потрапити з ним в один підрозділ, та не вийшло. Тепер лише телефонуємо один одному. Сім’я радіє кожній вісточці від нього.
Справжньою потіхою для Івана Тимофійовича є трійко внуків – Тимур, Влада та наймолодша Софійка. Таке воно мирне життя, де було і кохання, і щасливі миті народження дітей та внуків, і різні клопоти, які теж приносили радість.
– Для мене немає нічого ціннішого, аніж родина. І щоб лютий ворог не прийшов у мій дім, я пішов воювати. І вже не відступлю…
Одним із найгарячіших напрямків війни наразі залишається Бахмутський в Донецькій області. Бахмут щодня потрапляє у фронтові зведення. Це місто, яке рашисти намагаються захопити і щоразу ламають об нього зуби. Понівечене, випалене, зруйноване постійними обстрілами, але досі – українське.
Саме там, у самісінькому пеклі війни, і перебував старший лейтенант 43-ї окремої артилерійської бригади Іван Тимофійович Катринеску. Сім місяців боротьби з окупантами, сім місяців виживання у окопах. Мокрі, брудні, знесилені, але готові боротися до останнього подиху…
– Витривалість, уважність і сміливість – наші помічники у бою, а страх – найбільший ворог. Головне – зуміти перебороти його. А жага до життя і віра, що перемога буде за нами – сильніші, – розповідає Іван Тимофійович.
– Невимовно боляче за хлопців. Їм би жити й жити, одружуватися, виховувати дітей. А скільки їх полягло… У моєму підрозділі було багато молодих людей, які не встигли оволодіти військовими навичками. Я завжди повторюю, ваше завдання – навчитися слухати та прислухатися до порад. Надавайте значення навіть ледве чутним звукам – шелесту, свисту, тріску, шепоту. Ваш слух може врятувати не тільки вас, а й ваших побратимів. Якось один з хлопців вирішив піднести носилки ближче до окопа. Кажу, Сергію, для чого тобі ті носилки? А він, мовляв, треба забрати. Приніс носилки, поставив. За два кроки до окопу розривається снаряд – два поранення у спину і пошматувало руку. Ще один «трьохсотий». Я швиденько наклав джгут. По рації повідомив про пораненого бійця. Мене почули з третього разу. Ворог обстрілював з усіх боків, машина не могла близько під’їхати. Тому довелося ще два кілометри добиратися до автомобіля.
Чотири місяці тому, під час обстрілу градами, я теж отримав поранення – осколкові – три в ногу і три в руку. Протягом місяця перебував на лікуванні у Рівному. Щоп’ятниці мене оперували – витягували осколки, щоправда один так і залишився. З лікарняного ліжка поїхав у відпустку, а потім знову – Бахмут. А 12 грудня нашу бригаду відправили у Ніжин Чернігівської області і дали 10 днів відпустки. Для деяких хлопців, то була перша відпустка за тривалий час. Вони уже й забулися, яке воно спокійне, тихе, мирне життя, без свисту куль і вибухів.
Ми платимо дуже високу ціну у цій війні. Гинуть наші найкращі воїни – цвіт нації. Та ми знаємо за що боремось. За те, щоб ворожа нога не топтала нашу рідну землю, щоб наші найдорожчі люди не зазнали знущань цих нелюдів, щоб наші діти і внуки зростали під мирним небом. А за що гинуть вороги? За примарну ідею “руского міра”?
Крістіна СОКОЛОВА
