Щоразу, коли їдеш на “нуль” – час набирає особливої ваги. Стає різким, колючим, невблаганним. Це починає відчуватися ще напередодні ввечері, коли пакуєш речі на виїзд.
Дивне відчуття. Тривога, мандраж, хвилювання. Запах розпаленої пічки, складені під стіною дрова. Брудні сліди від берців на підлозі. Попіл, зола. Стримані голоси тих, хто їхатиме, і спокійні – тих, хто лишиться на хаті. Собачий гавкіт знадвору. Розвішений на мотузках одяг. Піксель і мультикам.
Вже завтра біля воріт стоятиме “течик”, двигун м’яко гудітиме, фари яскравими цятками сліпитимуть ніч. Вже повністю готові, в броніках і касках, ми будемо вантажитись, а Сашко, водій, зайде до хати, випити кави. Худий як жердина, з незмінною щетиною і посмішкою на втомленому обличчі. Питатиме щось неважливе, жартуватиме. А потім ми поїдемо.
Ще ціла доба, та кожна її година полічена, кожну відпускаєш з неохотою. Розмови з близькими по телефону стають уривчастими, неуважними. Посмішки і сміх – силуваними, нещирими. Зараз головне – спакуватися. Все вмістити, нічого не забути. Завжди майже одне й те саме. Мінімум необхідного, щоб протриматися тиждень. Перше – вода. Один пак, шість півторалітрових пляшок. Хтось бере більше, але мені вистачає і цього. Обмотуєш їх скотчем, щоб не розсипалися в дорозі, зверху лишаючи імпровізовану ручку, для зручності.
– Подерж мені пак, – просить Смайл, шукаючи нігтем кінець стрічки на скотчі.
Скрипить знайомим звуком, мотає щедро. Мовчазний, зосереджений. Більшість часу просто лежить, залипаючи в телефон. Не знаю за що йому дали позивний, ніколи не бачив як він усміхається. Навіть вираз обличчя постійно однаковий. Як у якогось кілера з фільмів Гая Річі.
– Тобі тушонка треба? – питає. – У мене дві банки не влазять.
– Мені вона взагалі вже не лізе. – сміюся. – Не те що в рюкзак. Дякую.
Його речі вже зібрані, тож приготувавши воду, займає звичну позу на дивані.
– Я пакети з кашами беру. Ті, що у сухпайках, – кажу Смайлу, доки той ще не одяг навушники. – Вони з м’ясом, норм під кінець тижня залітають. Гречка, рисова. Горохова ще хороша. І ситий, і в бліндажі тепло.
Він киває, кутики губ злегка міняють положення. Це що, усмішка? Нічого собі.
Неподалік Саньок, так само порозкладав провізію, ще й вигріб одяг з баула. Щось зосереджено шукає, порпаючись в речах.
– Ти не бачив мій фонарик? – питає. – Десь же його тільки що ложив.
– Ні, не бачив, – кажу неуважно, вкладаючи пакети на дно рюкзака. – А ти в кишенях дивився?
– А, точно, – чую за мить. – Ось він.
Я оглядаюсь навколо. Кімната нагадує окопний смітник після прильоту сто двадцятого.
Вслід за кашами, складаю кілька пакетиків з вівсянкою, картопляне пюре, мівіна. Шоколадки, печиво, чай-кава. Ковбаса з сиром та хліб для бутербродів.
Окремо – сухий, чистий одяг: змінна білизна, шкарпетки. Светр, якщо передають морози. Павербанк, ліхтарики, вологі серветки, особиста аптечка та різні дрібнички. От і все.
…Пам’ятаю, як колись збирав речі у похід. Так схоже, але наскільки інакше. Цілий тиждень у Карпатах з однолітками. Мені двадцять, третій курс універу. Молоді, щасливі, безтурботні. Як же давно це було…
Коли речі вже стоять напоготові, можна трохи розслабитись. Крайні (не кажи останні!) години перед виїздом зазвичай минають в спробах розслабитись і відволіктися.
На ліжку біля стіни лежить, як він сам себе називає, Гора. Дивиться якийсь фільм. Стандартно голосно, без навушників. Тіло під метр дев’яносто, з перемотаною ногою, яку постійно підвертає. Я підозрюю, спеціально. Все хоче списатись, але поки що не виходить.
– Ваньок, ти ж там звариш щось сьогодні хлопцям? – питаю, спершись на одвірок. – Вийдуть сьогодні голодні, а у нас голяк по хавці. Той борщ що Повар зварив, вже з’їли. А ти, бачу, ніби не зайнятий.
– Да, да, канєшно, – він різко підводиться на ліжку, і охає, схопившись за ногу. – Я і думав, тіки трохи пізніше. Звару, без питань.
У кутку на підлозі, на своєму незмінному лежаку з карематів та ковдр – Професор. Як завжди з навушником у вусі, слухає аудіокнигу, замислений погляд впирається в стелю. Бородатий наче моджахед, у в’язаному светрі з волонтерки. Біля нього чисто, сьогодні лишається на хаті, чекатиме свою зміну. Щасливий.
З сусідньої кімнати чуються голоси інших хлопців. Я впізнаю Міхалича, колишнього мінометника. Сивуватий, із запалими щоками і глибокими зморшками біля рота. Йому за п’ятдесят, звичайний, простий дядько. Хороше почуття гумору і голос, якому довіряєш. Ніби батя. Розповідає якусь байку зі своєї молодості, за мить лунає дружній регіт.
Щирий, веселий сміх у Роми Фінансиста. Не бачу обличчя, але цю усмішку від вуха до вуха легко уявити. Його українська ще трохи кульгає, але він старається. Кльовий чувак. Завжди допоможе, якщо що.
За мить Міхалич заходить до нас. Присвиснувши, оглядає розкладені речі, ніби поле бою.
– А ти шо, горнокопитний? Коли протез будем ставить? – нахиляється до Ванька, плескаючи того по забинтованій нозі.
– Сууука… – Гора ображено сичить. – Ну нашо? Болить же.
З сусідньої кімнати чується голос Сєрьоги Повара. Як завжди, вдавано безтурботний, з нотками сарказму.
– Вадюха, ти масажний крем взяв? – питає в Араба, свого напарника.
– Нє, а нашо?
– Як нашо? Масаж мені будеш робить. Знаєш як завтра плечі після рюкзака болітимуть.
– Та йди ти, – той добродушно відмахується. – Я хіба вазеліном можу помастить. Щоб не натирало.
Проводжу день як завжди. Їм, п’ю чай, лежу і спілкуюсь з сім’єю по відео. Найближчий тиждень зі зв’язком буде погано, тож намагаємося наговоритися. Як завжди, не виходить. Десятки “скучаю”, сотні “люблю” і невисловлене хвилювання, що гуляє між рядків холодним, зимовим протягом.
Що ближче до виїзду, то частіше ми поглядаємо на годинники. Вже в екіпіровці, речі винесені надвір. Коли з вулиці доноситься гавкіт Жучки і шум двигуна, виходимо. Пора.
Я не пам’ятаю, коли перестав боятися їхати. Чи, може, просто змирився? Як людина під зливою врешті опускає підняту над головою куртку. Все рівно змокнеш до нитки. Або просто звик до страху, і він став частиною мене. Як цей рюкзак чи автомат. Окремо відчуваєш їх вагу, та одягши на себе, ніби зливаєшся з ними в одне ціле. І тягнеш. Мовчки тягнеш.
Авто несеться крізь темряву, здригаючись на вибоїнах, розхлюпуючи калюжі. Інколи ми мовчимо, інколи всю дорогу базікаємо. Жарти, сміх, військові байки і плітки. Скаржимось на керівництво, на дурні (здебільшого) нововведення, підколюємо один одного.
Сєрьога Повар на передньому сидінні, біля водія, розповідає про результати останнього збору командирів підрозділів. Здати на те, здати на се. Тиждень, що відпочиваємо на хаті – максимальний контроль за людьми, виїзд у місто лише з дозволу командування, жодного алкоголю, навчання на полігоні. Все як завжди.
Сашко крутить кермо, час від часу підзаправляючись енергетиком. Наскільки знаю, ним він снідає, обідає і вечеряє.
– А моторчик не заглохне? – питаю. – Скільки це ти в день банок п’єш? Це ж по серцю ніхріна собі б’є.
– Моторчик не заглохне. – він сміється. – Скоріше наоборот. Без дозаправки не заводиться.
Посміхаючись, він гальмує, об’їжджаючи яму, робить гучніше музику. Пісня стара, до болю знайома, але спочатку не можу впізнати мелодію.
“You’re my heart, you’re my soul…”
– лунає з колонок і я мимоволі починаю підспівувати.
“I’ll keep it shinin’ everywhere I go…”
Веселі голоси хлопців фоном зливаються з піснею і шумом двигуна. З’їжджаємо в поле, на грунтову дорогу, бо основна розбита повністю. Машину гойдає. Ритмічна мелодія 80-х підходить ідеально.
“You’re my heart, you’re my soul…” – чомусь стає так щемко на душі. Але разом з тим, тепло.
“I’ll be holdin’ you forever, stay with you together…”
Стара пісня про старі добрі часи. Це ідеальний саундтрек цієї дороги, але закінчується приспів, закінчується мелодія. На якусь мить стає тихо.
Потім починається “Говорили і курили” Скрябіна, і всі, ніби пригадавши, закурюють. Відкрите вікно не рятує ситуацію, і я, майже єдиний, хто не палить, хрипко закашлююсь, думаючи про те, що ладен був би і почати. Аби ж лише отак як в пісні, сісти десь в кафешці з коханою і говорити. Говорити і курити. Що завгодно, де завгодно, аби не тут.
У вікні проносяться вогні зустрічних машин, світлими плямами виринають прифронтові села. Є і цілі будинки, є і обгорілі, спалені. Вирви від прильотів зустрічаються все частіше. Ми вже близько.
Час тут дивний. Густий і тягучий. Повзе повільно, тиждень за тижнем. Життя монотонно жує кожен день, не в змозі ні виплюнути, ні проковтнути.
…Я оглядаюсь на хлопців. Темні силуети сидять мовчки поряд, гойдаються в такт вибоїнам. Цей новенький, цього дали з іншого підрозділу, цей – приїхав з ППД. Зі старої команди лише я і Саньок. Дивлячись у темряву вікна, пригадую відсутніх, умовно ділячи на категорії. Ніби в анкеті.
а) 200
б) 300
в) інший варіант
Зупинившись у найближчому до лінії фронту селі, пересідаємо в пікап. Мовчимо. Юджин, водій, їде з нічником, без фар. Жене швидко, віртуозно входячи в повороти. Калюжі, канави, вирви від прильотів. Кажу йому щоб після війни спробував себе у раллі. Він, сміючись, погоджується. З темряви потроху вимальовуються обриси спаленого міста. Деякі багатоповерхівки майже цілі, деякі нагадують зруйнований мурашник. Крізь діри в стінах видніється зоряне небо. Всюди уламки цегли, чорні кістяки машин. Над горизонтом блискає, гримить. Ніби далека літня гроза.
…За тиждень, якщо все буде добре, ми їхатимемо назад. Адреналін, втома, мокрі від поту спини, радісні обличчя. Веселі голоси і сміх. Ніби альпіністи, що спускаються з чергової підкореної вершини. Справилися. І на цей раз.
А попереду цілий тиждень життя.
Цілий тиждень.
Як же це багато.
Федір РУДИЙ
