Небо розверзлося над Андрушками і чорною хмарою накрила людей страшна звістка про те, що обірвалося молоде життя захисника України, сина у матері, батька у маленької дочки, люблячого чоловіка у дружини, доброго брата, надійного товариша і справжньої Людини Петра Михайловича Лук’янчука. 31 серпня він востаннє повернувся у своє село, завітавши до рідної домівки, яку, на жаль, уже не побачив. Живим жалем проймала всіх ця сумна зустріч, бо вітали його не усмішками, а сльозами, не теплими обіймами, а стоячи на колінах, схиливши в жалобі голови.
Петро Лук’янчук, – розповідає начальник п’ятого відділення Житомирського регіонального центру комплектації та соціальної підтримки майор Володимир Гейдор, – був справжнім патріотом, адекватно налаштованим воїном-захисником України, який після початку повномасштабної війни вирішив вступити до лав ЗСУ. Не чекаючи повістки. І на це були свої причини: маючи небойову спеціальність токаря холодного обробітку металів, незатребувану у військовий час, і не будучи резервістом, він мав мінімальний шанс першочергово потрапити на фронт. Чому пішов добровольцем безпосередньо до військової частини? А тому, що мав серйозні проблеми зі здоров’ям і будь-яка медична комісія наклала б вето на його рапорт. А на фронті процедура зачислення спрощена до мінімуму. Отак Петро Михайлович, не прикриваючись висновками лікарських комісій, зробив найважливіший вибір – бити ворога, а якщо доведеться, то покласти себе на вівтар Перемоги.
Народився Петро Михайлович Лук’янчук 4 серпня 1981 року в селі Тишиця Березнівського району Рівненської області. У 1990-му році Лук’янчуки переїхали в село Андрушки, де дев’ятирічний Петро почав навчатися в місцевій школі.
Змалечку ріс непосидючим, будь-яка робота горіла в його руках. А тому, закінчивши школу, Петро вступив у Бердичівське професійно-технічне училище, де отримав спеціальність токаря.
Вісімнадцятирічного юнака призвали на службу до лав Збройних сил. Звільнившись в запас і маючи хист до будівельних та ремонтних робіт, поїхав працювати в Київ. Згодом деякий час трудився у рідному селі на цукрозаводі. А в 2017 році працевлаштувався за кордоном. Після дворічного перебування в Польщі повернувся додому і продовжив займатись ремонтними роботами.
Напередодні війни зустрів своє кохання – дівчину з сусіднього села Кам’янка – Яну Янчук. У березні нинішнього року вони одружилися, разом будували плани на майбутнє. Але недовгим було їх сімейне щастя, бо в їхнє подружнє життя увірвалося страшне слово «війна»…
У квітні Петро вступив до місцевої територіальної оборони, а далі – пішов добровольцем захищати східні кордони України.
– Петро Лук’янчук служив в артилерії на посаді начальника електростанції групи ремонту артдивізіону. При цьому проявив мужність, стійкість та рішучість і до останнього залишався вірним Військовій присязі та українському народу. Він ніколи не ховався за спинами своїх товаришів-побратимів, а завжди піднімав їх бойовий дух, був для них підтримкою і опорою. Виконуючи свій військовий і громадянський обов’язок, захищаючи рідну землю від ненависного ворога, 24 серпня, в День Незалежності України, Петро Михайлович Лук’янчук віддав своє життя за те, щоб у нас не було знущань, розрухи і насильства.
Боляче, але це війна. Зажуреними вікнами-очима буде дивитися батьківська хата, так і не діждавшись, коли через поріг переступить син і обійме свою матір. Сумною тінню буде стояти його дружина, так і не діждавшись обіймів коханого. Тільки він, як ангел-охоронець, буде тихо приходити в сни та просити пробачення за те, що не прийде до рідні, бо ще навесні обрав нелегкий шлях захисника Вітчизни, ствердивши правильність вибору ціною власного життя.
У день похорону Героя в Андрушківській громаді на приміщенні сільської ради було приспущено Державний прапор України. Колону з домовиною загиблого зустріли коло хреста, що на в’їзді до села. У Свято-Вознесенському храмі відбулася панахида за загиблим.
Прощальні слова та співчуття родині загиблого виголосила очільниця Андрушківської громади Олена Матківська.
– Загибель нашого захисника – це відкрита та болюча рана всієї громади, – сказала вона. – Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної, близької людини. Тож нехай добрий світлий спомин про покійного захисника Лук’янчука Петра Михайловича стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у пам’яті рідних, колег, друзів, бойових побратимів, усіх, хто знав його, любив і шанував.
Герої не вмирають, вони залишаються у наших серцях. Вічна пам’ять і слава українському воїну Петру Михайловичу Лук’янчуку, який поліг, захищаючи нашу країну і кожного з нас. Ця свята пам’ять не вмре у наших серцях, а його подвиг додаватиме сил і наснаги у подальшій боротьбі з ворогом, спонукатиме обирати патріотичний шлях захисника Матері-України.
Віктор ЧУПРИНА
