16 квітня 1942 року 12 поліцаїв-колаборантів під прицілами німецьких фашистів розстріляли більше двохста людей у селі Липки. Вбивали дітей, дівчат, військовополонених, стареньких. Нищили цілі сім’ї. Так помстилися за смерть двох фашистських прислужників. Втім, версії трагедії різняться, але суть – одна: будь-який чужинець-окупант – ні за яких обставин не принесе щастя і процвітання українцям.
У Липках є традиція: 16 квітня гуртом приходити до великої могили біля колишнього панського млина, аби вшанувати пам’ять безневинно вбитих земляків.
Цьогоріч день скорботи співпав з Великоднем. І є в тому світле знамення: Воскресіння Сина Божого дає надію на воскресіння душ мучеників, чиї тіла вже 81 рік покояться на всіяному пролісками пагорбі біля річки під кронами високих ялин.
Липківчани ж 17 квітня зібралися біля тієї великої могили та вкотре вклонилися пам’яті односельців. То була ще одна нагода осмислити буття українців як народу, зокрема, і в часі нинішньому.
За спокій душ мучеників липківчани молилися з настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці отцем Василем.
Про історичні витоки трагедії розповів староста села Іван Лаховець. Зокрема, і про відсутність на момент початку Другої світової війни власної української держави та розділеність між кількома сусідами – московією, Польщею та Австро-Угорщиною.
– У цій могилі – цвіт українського села, – наголосила вчителька української мови та літератури Валентина Степанюк. – Тут погасла ціла галактика людських сподівань і дитячих усміхнених облич. Лише немеркнуче світло їхніх чистих, гарячих, трепетних сердець через десятиліття промовляє: «Ви нас пам’ятаєте?»
Валентина Степанюк оприлюднила спогад Катерини Іванівни Краснощок, яка була безпосереднім свідком Липківської трагедії.
«1942 рік. Квітень. Село Липки. Ще зранку мої батьки пішли з дому. В хаті я залишилася одна з сином, якому було рік і три місяці.
Раптом я побачила у вікно, як вулицею поліцаї, щільно оточивши, повели дві сім’ї – Чопівських і Шевчуків. Друга зграя фашистських запроданців вела сім’ю Краснощоків.
Що робити? Як врятувати себе і дитину? Адже прийдуть і по мене. Я перед війною була секретарем комсомольської організації, членом райкому комсомолу.
В цю мить у хату увійшла моя родичка. Вона пробиралась манівцями, поза городами.
– Я забираю дитину, а ти тікай.
Вона понесла сина, а я залишилась у хаті. Куди втікати, коли навкруги німці й поліцаї? Дивлюсь у вікно і бачу, що прямують до нас двоє поліцаїв і десятник. Я вискочила надвір і заховалась у дровах, яких у нас було дуже багато. Чую – шукають скрізь: і в хаті, і на горищі, і в погребі, і під дровами, але туди, де була я, не заглянули, вилаялись і пішли. Через хвилин десять я зі своєї схованки побачила, як повели 16-річного хлопця Павла Зведенюка. Знов зупинились біля нашого двору, зайшли вдруге, обшукали скрізь, але якимось дивом і цього разу не знайшли. Надвечір я, задубівши від холоду, вирішила вийти зі схованки. І тільки ступнула кілька років, як почула зойки, ридання, а потім автоматну стрілянину. Я зрозуміла, що вчинили кати, але вірити не хотілось. В цей час ішов десятник Григорій Мошківський. Він побачив мене і сказав:
– Ховайсь, Катю! Ти ж чуєш, що вже нема наших людей.
Я знепритомніла і вже не бачила й не чула нічого. Коли вернулась до мене свідомість, я побачила, що лежу біля купи соломи і що вже зовсім смеркло. Підвелась і добралась до хати. У хаті біля порога спала дитина, сплакана, тіло її посиніло… Хто й коли приніс мого синочка, я не бачила.
Другого дня я взнала, який страшний злочин зробили гітлерівські вбивці, взнала всю глибину трагедії, пережитої нашим селом 16 квітня 1942 року.
Над ямою, викопаною біля колгоспної комори, фашистські виродки розстрілювали моїх односельчан – чоловіків і жінок, сивих дідусів і бабусь, юнаків і дівчат, підлітків і немовлят – всіх, поки не наповнилась яма. Ставили під дула автоматів групу за групою, зі спокоєм механізмів методично, розмірено подавались команди і вбиті падали в криваву могилу.
Так загинула моя хороша подруга Одарка Шарандак, що до початку війни працювала в Корнинському райкомі партії. Від куль катів полягли мої сусіди: 18-річна Ганя і 16-річний Митя Гуменюки. Не стало Микити Леончука, невтомного трудівника і чудового організатора. Його й тепер з повагою згадують колгоспники села Почуйок, де він був головою колгоспу. Фашисти убили і всю його сім’ю: дружину, дітей, батька, матір і сестру з дитиною.
Розстріляно сім’ю Григорія Краснощока – двох юних братів, батька, матір і незрячу бабусю; сім’ю заступника голови колгоспу Стадника – його дружину, дітей і стареньку матір , яка знала безліч пісень і була співухою на все село; сім’ю Йосипа Шарандака, яка складалася із семи душ; сім’ї Івана Півторака та Філька Чопівського (залишилися в живих лише дві його дочки); 17 квітня у Корнині були розстріляні чоловіки з цих сімей, а з ними військовполонені, які жили в нашому селі. Тоді ж убили і мого дядька Терентія Грушецького.
Так від рук фашистських загарбників і запроданців-поліцаїв загинуло понад двісті моїх земляків.
Для молоді, яка виросла після війни, цей мій спогад здається страшною казкою. Я б хотіла, щоб наше молоде покоління тільки з розповідей і книг знало про війну.
Мого маленького сина Толю, врятованого від розстрілу, я виростила. Його батькові Петрові Краснощоку не довелось повернутися зі шляхів війни. Він був офіцером і загинув у 1944 році.
Стискається серце від болю і гніву, коли згадую липківську трагедію. І звертаюсь до тих, хто прагне розпочати нову війну з використанням атомної зброї, кажу: «Схаменіться! Не грайтесь з вогнем!»
…Та минув 81 рік. Нові фашисти – рашисти – знову прийшли зі броєю на українську землю. З тією ж ординською жорстокістю вбивають, гвалтують, нищать цвіт нації, руйнують. І крадуть все, навіть дітей, намагаючись перетворити їх на «рускіх». Вбивають тільки за те, що ми – українці: давня, гарна, талановита нація зі своєю глибокою історією, традиціями, ментальністю та величезним внеском у розвиток людства.
Справді, висновок один: будувати свою вільну, сильну, могутню державу Україну. Спільними зусиллями. Нічия хата тут не скраю. Іншого шляху у нас немає. Якщо хочемо вижити як народ.
Підготувала Ольга ДУБОВИК
