Сиджу в теплій кімнаті. Поруч – двоє: моя совість і журналістський обов’язок написати про одного із захисників України, гаранта мого сьогоднішнього затишку Дмитра Адисьова (позивний «Адік»). Затишку неправомірного. Чому? Бо затишно мені, а йому і його бойовим побратимам в районі Бахмута і Соледара холодно. Буває, правда, жарко. Але то не від підвищення температури повітря, а від щільності накриття ракетно-мінометним вогнем агресорів.
В останній мирний день Дмитро Адисьов, щойно призваний до війська, не знав, що йде на війну. Приїхав у 95-ту десантно-штурмову бригаду, одягнув однострій і за командою «Відбій» спокійно заснув. Знову ж таки, не знаючи, що це був останній мирний відбій і спокійно спати більше не доведеться. Все те обірвала команда «Підйом! Бойова тривога!». Годинник показував четверту ранку, а на календарі було 24 лютого 2022-го року.
До квітня наш земляк воював у складі легендарної 95-ї десантно-штурмової бригади – елітного підрозділу Збройних сил України. Разом з ним захищали Україну земляки з Попільнянщини – Володимир Лобунець, Віталій Мелінчук, Сергій Міськов, Володимир Плетенецький, Роман Пальчук, батько з сином – Леонід та Євгеній Леонідович Горенецькі і їхній родич Вадим Гаращенко. Завжди трималися разом.
Згодом до них приєднався житомирянин Дмитро Скрімінський, який 24-го лютого пішов до райвійськкомату і, через великий наплив добровольців, простояв там три доби. Але все-таки прорвався.
Під Макаровом частина протягом місяця воювала з рашистами, що рвалися на Київ. Спочатку виявляли і знищували диверсійно-розвідувальні групи окупантів. Потім зайняли оборону на 54-му кілометрі траси Київ-Житомир.
– Ми мали три танки, з яких лише один Т-64 був робочим. З цим і почали відбивати танкову атаку противника, – згадує Дмитро Адисьов. – Але недарма говорять: «Воюй не числом – умінням». Наші танкісти спалили три рашистські танки Т-72 і Т-64, а самі, уміло маневруючи, лишились неушкодженими. Четверту ворожу машину з вітчизняної протитанкової установки «Корсар» підбив наш бойовий побратим Коля Охріменко. Коли ж загроза столиці минула, частину вивели з-під Макарова. Почалися полігонні будні, навчання, злагодження, стрільби. Освоювали науку перемагати. Але вже в іншій новоствореній бригаді.
Намагаюся вибудувати чітку послідовність розповіді. Не виходить.
Адисьову ледь за двадцять п’ять. У мирний час чоловіки такого віку мали сім’ї, раділи первісткам, голубили коханих дружин. І не лише під час відпусток або після поранення чи контузії.
Ми – люди поважного віку, без вини винуваті перед Дімою та його бойовими побратимами, ми не можемо бути поруч з ними, ми прожили довге мирне життя, ми бачили (хоча й не цінували той подарунок долі) багато прекрасного, доброго. Ми бачили як наші діти вперше самостійно сідали, робили перші кроки, чули перше вимовлене слово.
А що бачило це дитя? У 18 років – доброволець-контрактник, військовик легендарного танкового батальйону «Звіробій», механік-водій. Чотири роки – АТО-ООС. Ось що розповідав у листопаді 2017-го року про Адисьова-танкіста наш колега, а нині захисник Вітчизни Олександр Борознюк.
– Танковий батальйон «Звіробій» – лінійний танковий батальйон. У цій частині ніс службу та 6 січня 2015 року героїчно загинув біля Авдіївки старшина Олександр Олійник із Романівки… Хлопців із Попільнянщини у цьому підрозділі знають та поважають. Нині у складі батальйону несуть службу за контрактом Дмитро Адисьов із Романівки та Віталій Мелінчук із Почуйок. Про них командування відгукується позитивно, так що наші не підкачають. Діма хороший танкіст, віртуозний механік-водій. Неодноразово виборював призові місця на змаганнях: отримував грамоти, грошові винагороди, а головне – короткотермінові відпустки на радість рідним, а собливо мамі Олені Василівні.
Відвоювавши чотири роки у складі «Звіробою», Дмитро лиш через рік після закінчення контракту демобілізувався. І рік жив мирним життям. Аж до 23-го лютого 2022-го.
Черговий етап бойової епопеї Дмитра Адисьова розпочався у липні минулого року, коли 46-у десантно-штурмову бригаду передислокували під Миколаїв, а згодом – в Херсонську область. Почалися безперервні бої. 23-го липня почали штурмувати ворожі укріплення під самим Херсоном.
Путінці оборонялися фанатично, мали перевагу в артилерійській підтримці. І тоді взяти ворожі укріплення не вдалося. У підготовці до нових атак минула ніч. Наступного дня штурм був успішним. Особливо жарко стало, коли рашисти розпочали контрнаступ, намагаючись повернути втрачені позиції. Лізли напролом, людей не шкодували. Накривали щільним вогнем ствольної артилерії.
– Вистояли, але зазнали перших втрат. Загинув Сергій Міськов з Кошляк, Анатолій Мелінчук із Західної України. Отримали контузії та поранення Віталій Мелінчук, Дмитро Бондар, Володимир Лобунець, Вадим Гаращенко. Роман Пальчук був важко поранений. І я з ними, – розповідає Адисьов, – перше поранення одержав Дмитро Скрімінський у Білогірці Херсонської області, друге поранення одержав на околицях Бахмута Євген Горенецький. Підлікувалися, пройшли реабілітацію, повернулися в частину. І – Бахмут, де велися бої на околицях міста та у міських кварталах. Саме з-під Бахмута у грудні я вдруге потрапив у госпіталь.
Вуличні бої – найважчі, найвиснажливіші. Ворог може з’явитися там, де його не очікують. Крім того, рашистська «арта» працює за графіком 24/7.
– Чи доводилось відступати?
– Бувало. Відступали, перегруповувалися і переходили в контратаку, витискаючи противника. На фронті побутує термін «посипатися» (приміром, «посипався» батальйон), що розшифровується, як «панічна втеча». Так от такого відступу у десантників не було. І не може бути.
– Як виживають? Вкопуються, облаштовують бліндажі, риють капоніри. Буває пощастить – міняють підрозділ, який все це зробив, а ні – починають «з нуля». Крім того, фронт дохідливо викладає науку виживання: людина шостим почуттям відчуває, де слід поберегтися, завмерти, а де зробити ривок, в який момент можна розраховувати на підтримку бойового побратима, а коли покластися виключно на власні сили.
Провівши в окопах визначену частину доби, десантники міняються і йдуть на відпочинок. Де відновлюють сили? Та там же, на передовій, в бліндажах. Під акомпанемент вибухів снарядів та мін.
– А як з постачанням?
– Підвозять сухпайки, коли доставляють боєприпаси. Все це робиться своєчасно. У крайньому разі, не пригадую випадків, щоб лишалися голодними і без боєприпасів.
– Чи доводилось брати полонених?
– Лише один раз, під Херсоном, тоді, в ході штурму, взяли у полон спочатку сержанта, а потім майора ворожої армії. Передали відповідним службам. Куди їх забрали, можна тільки гадати. Але якщо злочинець, то – у в’язницю, а просто військовик – матеріал для обміну полоненими.
– А що можна сказати про боєздатність ворогів?
– Противника не можна недооцінювати. Маємо досвід, тому оперативно визначаємо, з ким маємо справу: з новомобілізованими чи вишколеними частинами спецпризначенців. Відповідно до цього обираємо тактику ведення бою.
Заходить мова за бойові нагороди старшого солдата Адисьова.
– У 2017-у році мене нагородили нагрудним знаком «Знак пошани». Через рік – медаллю «За відвагу», а 2019-го року – почесною відзнакою «Хрест 54-ї бригади».
Цікавлюся думкою Діми щодо термінів закінчення війни.
– Помалу ми вибиваємо рашистів з нашої території. Стараємося, хоч бойові дії – річ непередбачувана.
– Кінець війни?
– Після нашої перемоги, не раніше.
Традиційно пропоную зробити фото з ріднею.
– Я скину на ваш вайбер відео, де ми вирушаємо на штурм та фото з хлопцями.
– Ти не хочеш фотографуватися вдома?
– Ні, тільки з хлопцями, тільки разом. Зараз рота тримає оборону біля Соледара. Туди я поїду після реабілітації.
І лише потім, переглянувши фото, я зрозумів причину такого рішення фронтовика: у першому ряду другим справа сидить Сергій Міськов. Тоді ще живий…
Ще і ще раз переслуховую диктофонний запис нашої розмови. Здається не пропустив нічого, виклав усе, що було сказано фронтовиком Дмитром Адисьовим. Усе, що, пропустивши крізь себе, підказувало серце і веліла совість.
Віктор ЧУПРИНА