14 червня на всіх флагштоках селища Попільні були приспущені Державні Прапори України. Живим меморіальним коридором, встеленими квітами вулицями позначався того дня останній шлях до місця вічного упокою мужнього захисника Вітчизни Максима Олександровича Блощицького.
Війна забирає найкращих. З цим нелегко змиритися, до цього неможливо звикнути, в це важко повірити. Нам, землякам, друзям. Особливо ж родині. Адже лічені дні минули від 28 травня, коли батько воїна, начальник штабу Добровольчого формування №1 Попільнянської селищної територіальної громади Олександр Блощицький зустрічався з сином.
– Олександр Анатолійович як ініціатор та реалізатор патріотичного проєкту «Польова пошта», а згодом учасник благочинних поїздок в зону бойових дій неодноразово виїжджав на фронт. І в ході нашого травневого рейду побував у 31-ій окремій механізованій бригаді, де служив його син. Це була зворушлива зустріч: радість спілкування, гостинці з рідного дому, взаємні сподівання на переможне завершення війни, на майбутнє щасливе життя. Ми бачили, що заради цього Максим був готовий нищити ворогів, рвався в бій, – розповідає учасник поїздки, доброволець Валерій Кудинський. – Строгим, суто чоловічим, хоча не менш хвилюючим, було і прощання Блощицьких: міцні обійми, найщиріші побажання берегтися, які, на превеликий жаль, виявилися останніми.
Скандуючи патріотичні гасла: «Слава Україні! – Героям слава!», «Слава нації! – Смерть ворогам!», «Україна! – Понад усе!», похоронна процесія пройшла до селищного кладовища, де на ритуальному майданчику відбувся траурний мітинг. Його пам’ять вшанували хвилиною мовчання та залпами прощального салюту.
Заступник начальника п’ятого відділу Житомирського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Олександр Казміренко вручив Державний Прапор – символ незалежності України – матері загиблого патріота Ірині Петрівні Блощицькій.
– Максим Блощицький, – підкреслив він, – не просто пішов у засвіти, він віддав своє життя за майбутнє України: боронив свою землю, гнав ворога. Інакше, пам’ятаючи Бучу, Ірпінь, Гостомель, Херсон, Лозову, він вчинити не міг. І повернувся Героєм на щиті.
Пролунали і слова-спогади про короткий, але гідний високої поваги, трудовий і бойовий шлях Максима. Протягом усього періоду повномасштабної агресії Росії він виявляв бажання зайняти місце в строю оборонців України, її незалежності і територіальної цілісності, зробити особистий внесок у розгром ненависного ворога. І на початку січня 2023-го року був призваний до Збройних Сил України. Бойову службу розпочав навідником у першому механізованому батальйоні новоствореної 31-ої ОМБ. Частина перед виїздом у зону бойових дій доукомплектовувалась, її особовий склад проходив навчання і злагодження на полігонах Житомирської та Чернігівської областей. У травні бригаду передислокували на південний схід України. Певний час вона базувалася поблизу села Іскра Запорізької області. Саме там і відбулася згадувана зустріч Максима з батьком.
Бойове розпорядження розпочати визволення Донеччини і штурмувати ворожі укріплення надійшло 4-го червня. В шерензі атакуючих був і наш земляк Максим Блощицький. На жаль, підло замаскована розтяжка протипіхотної міни обірвала його молоде життя. Це трапилося неподалік населеного пункту Рівнопіль Великоновосілківського району Донецької області.
Короткою, миттєвою, як спалах метеору, була його бойова епопея, але саме такими зблисками розцвітатиме урочистий салют довгоочікуваної Перемоги.
У хвилини прощання прозвучали слова щирої вдячності батькам за сина-Героя та співчуття родичам, друзям, близьким загиблого.
Світлий спомин про звитяжного захисника України Максима Олександровича Блощицького назавжди залишиться у вдячних серцях співвітчизників.
Пам’ять – вічна…
Віктор ЧУПРИНА
