Вісім років ми не спали спокійно. Замість очікуваного миру прийшла війна. Україна продовжує зазнавати найболючіших втрат. Ось знову біль пройняв серця мешканців Романівського старостату, коли очільниця його Надія Леонідівна Солов’юк виклала у Фейсбуці повідомлення про те, що поблизу села Піски Донецької області загинув Віталій Миколайович Прокопчук, уродженець Романівки.
П’ятого серпня, на восьму годину ранку до центру села почали сходитися сільчани. Вони з квітами і жовто-блакитними прапорами займали місця в живому коридорі. Романівка зустрічала Віталія Прокопчука, свого сина, розвідника, який поклав життя на вівтар Перемоги.
Поки тягнулися очікувальні хвилини, розмовляв з бабусею Героя-романчанина Дмитра Дубика, Марією. Плаче, примовляючи:
– Скільки матерів шукають місяцями своїх дітей, скільки зустрічають, як ми сьогодні зустрічаємо Віталика. А наш Діма? Вся надія була на нього – вони вбили нашу надію. Що я можу сказати про Віталія Прокопчука? Он з прапором стоїть його однокласник Рома. Він розкаже більше.
Підходжу до Романа.
– З Віталиком Прокопчуком пройшло все моє шкільне життя, – розповідає Роман Геращенко. З-поміж нас він завжди вирізнявся активністю, постійно прагнув щось організувати, чогось досягнути. І досягав. Дружили. Щороку проводили зустрічі однокласників на Івана Купала. Їздили один до одного відзначати дні народження. Коли почалася Революція Гідності, Віталик був на Майдані, ледве не згорів під час пожежі в будинку профспілок. А з початком російської агресії пішов на фронт.
Земля кругла. Отож, коли я сказав своїй сестрі, корінній киянці Тамарі Рильській про загибель Віталія Прокопчука, вона вразила мене несподіваною відповіддю.
– А я його знала. Ми разом працювали.
Виявилося, що Віталій працював електриком в університетському містечку на вулиці Ломоносова, де трудилася і Тамара Петрівна. Сестра відшукала номер телефону завідуючої гуртожитком Надії Валентинівни Власової, безпосередньої керівниці романчанина, зв’язалася з нею і, повідомивши сумну звістку, попросила розповісти про нашого земляка-героя.
– Тільки в моєму гуртожитку Віталик пропрацював більше десяти років, – крізь нестримний плач говорить Надія Валентинівна. – Місяць тому він приїжджав з фронту, заходив до нас. Казав, що не міг не провідати. Вийшло, заходив попрощатись. Яким він був? Добросовісним, відповідальним. електрик, але робив усе, що просили: обкопував газони, допомагав ремонтникам. Отаким він і був, абсолютно позитивним.
Здалеку чути гучний автомобільний гул – наближається траурний кортеж, під слова пісні «Пливе кача» люди стають навколішки. Жінки плачуть. Одна промовляє крізь сльози:
– Кацапи, чого ви до нас лізете? Трудіться так, як ми – і все у вас буде. Що ми вам винні? Ми на вас робити не будемо.
– То вони і виб’ють нас за те, що не будемо на них працювати, – озивається інша жінка.
– Хай виб’ють, але холуями не будемо.
Кортеж зупиняється біля двору Прокопчуків. Бойові побратими – бійці розвідгрупи, в якій воював Герой – заносять труну в хату, де пройшли дитячі роки Віталія. До штурмовиків підходить поважного віку жінка, цілує їхні бойові нагороди, дякує за те, що вони захищають українців, просить берегти себе, повернутися живими і обов’язково – з Перемогою.
Не можна передати горе матері Героя Валентини Андріївни Прокопчук, сестри Людмили, яка з дочками Аліною і Сашою встигла приїхати з Польщі.
Розповідає командир розвідгрупи «Грек»:
Віталій Прокопчук приєднався до нашого підрозділу в лютому під Києвом. Тоді ми вели бої з противником, що рвався до столиці, вздовж житомирської траси – від Макарова до ірпеня. І в кожному з них брав участь «Орел» (позивний Віталія). З перших днів, побачивши його «в роботі», зрозуміли: наша сім’я розвідників поповнилася достойним побратимом. А коли орків вигнали за Прип’ять, нашу розвідгрупу передезлокували на східний фронт. Спочатку була Харківщина. Ми звільнили область аж до кордону. Потім били окупантів на Херсонщині, Луганщині, Донеччині. Як часто «контактували» з противником? Як правило, нас посилали туди, де потрібна була допомога професіоналів, а така потреба виникала майже щоденно.
Побратима Прокопчука ми берегли, бо страху він не знав, за себе не думав. Був настільки гіперактивним, що хоч на мотузках тримай. Лише один епізод.
Орки атакували нашу позицію. Ми жорстко відстрілювалися, набоїв не шкодували і на деякий час притиснули окупантів до землі. Але тут їм на допомогу посунули танки. Ситуація складалася не на нашу користь. І раптом ворожий танк, що сунув просто на нас, застиг на відстані 150 метрів від нашого окопу. Бурят механік-водій відкрив люк і почав стріляти з автомата. Двоє орків-танкістів били з-за танку. І тут по них відкрив вогонь наш Віталик. Він змусив бурята «закупоритися», а інші не відразу змогли зайняти свої місця. Мотор орки зрештою завели, але розвідгрупа була вже в недосяжному для них місці.
Уявляєте, яку відвагу проявив наш побратим: один – проти танків. Хотіли його приставити до ордена «За мужність» за життя. Хотіли, та не так вийшло…
Як загинув наш бойовий побратим? Нас відправили у село Піски, яке знаходиться за 6 км від Донецького аеропорту (2015-го року Донецький аеропорт захищали наші земляки-кіборги: водій бронетранспортера Володимир Бородавка, радист Плотніков та світлої пам’яті танкіст Олександр Олійник). Там було по-справжньому жарко, і в «Орла» «роботи» було багато – лише на третю добу подзвонив, сказав, що першу ніч вдалося поспати. Вимагав одного – покажіть «точки»! Показували: відпрацює – повернеться.
А одного дня над нами з’явився ворожий дрон. За допомогою антидронової гармати його вдалося посадити біля нашого окопу. Потрібно було схопити безпілотника і тримати, поки не заглохне двигун. Віталій піднявся з окопу, і тут поряд розірвався ворожий снаряд. Побратими таки схопили ворожого літаючого розвідника, але Віталик того вже не бачив. Для нас він назавжди залишиться «Орлом».
І для нас також.
Віктор ЧУПРИНА
