Звично, що сільська молодь виїжджає до міста: великі можливості для навчання, комфортніші, ніж у селі, умови для праці (принаймні так здається), краще налагоджені побут і дозвілля. Натомість з міста в село мігрують хіба що після виходу на пенсію: залишили дітям квартиру і повернулись доживати віку в батьківській хаті.
Тому «маневр» Олександра Ярового щонайменше дивний, якщо не сказати унікальний. Він, як сам каже, людина з асфальту, переїхав із столиці в Турбівку робити бізнес.
– Ну, може, не варто називати це так гучно? – посміхається Олександр Олександрович, – Я просто приватний підприємець, якому три роки тому випала нагода придбати в Турбівці занедбані, напіврозвалені, приміщення ферми і тракторної бригади. Приїхав у це село і одразу відчув, що тут я вдома.
А оскільки раніше чоловік жодного стосунку не мав до сільського господарства, то й поняття, з чого почати, не було. Розповів про все друзям, таким же міським хлопцям, об’єднали капітал, створили ТОВ “Санвіто” і вирішили разом вести аграрний бізнес.
– А що, цікаво, спонукає людей до таких крутих віражів у виборі занять?
– Звісно, бажання навчитись чомусь новому, домогтись результату, відчути власну спроможність, – відповідає навіть не замислюючись.
Олександр придбав хату в селі, город біля якої засадив ліщиною. Цим неабияк подивував сільчан, бо де ж то воно бачено, щоб всенький город в чагарник перетворювати.
Щоправда невдовзі всі зрозуміли, що наміри у чоловіка серйозні. Дім відреставрував, обзавівся домашньою живністю: вівці, кози, качки, кури. Бережину, в яку за останні роки перетворилась частина городу, окультурив. Тепер тут полюбляють посидіти риболови.
– Хату спеціально вибирав біля водойми, – показує свій куточок для релаксу господар, – люблю посидіти з вудочкою. Правда, ще жодного разу не випало такої нагоди – все не дозволяють якісь справи незакінчені. Або нові ідеї.
А ідей у нього не бракує. Після першого горіхового саду, посадив другий, потім – третій. І плантації ці зовсім не схожі на ті ліщинові зарослі, що можна зустріти в наших лісах.
Всі рослини сортові, висаджені рівними рядами, обробляються за всіма вимогами агротехніки, для чого й спеціальні технічні засоби придбав. А ще для облаштування крапельного поливу підведено воду та електричний струм, по всій площі встановлено опори, які тримають водопроводи, подачу води можна регулювати з телефону.
– Приїжджайте років через п’ять-шість, тоді вже кожен цей кущик видасть по 5 – 7 кілограмів горіхів. Науковці стверджують, що стабільні врожаї ці італійські сорти дають через сім років.
До речі, горіхи висаджено однорідних європейських сортів, у яких період вегетації зміщений на 2-4 тижні. Це дозволяє за будь-яких погодних умов мати стовідсоткове запліднення, а відтак і гарантований урожай.
Дуже швидко новоспечені фермери збагнули, що самого лиш садівництва замало. У селі, щоб бути успішним, потрібно розвивати рослинницьку і тваринницьку галузі. Для цього потрібна земля. А оскільки всі паї давно здані в оренду іншим виробникам, то довелось вишукувати буквально клапті її, що давно не оброблялись, іноді навіть самозаліснились.
– Допомогло те, що депутати Корнинської селищної ради повірили нам і дозволили оформити оренду, – розповідає фермер.
– Звісно, ми раді були, що знайшлися люди, які готові окультурити такі ділянки, – стверджує Турбівський сільський староста Валентина Тимошенко.
А нові господарі вже придбали техніку для корчування дерев, встановили пилораму, подрібнювача для гілля. Зайвими ні дошки, ні брус, хай і не з кращих порід (вільха, сосна, ялина), не будуть – он скільки приміщень напіврозвалених стоїть.
У день мого візиту, приміром, робили дах на зерноскладі. А трохи раніше перекрили сіносховище, приміщення для тварин, обгородили випас для овець та кіз. І подрібнювача для гілля придбали.
Звільнені ділянки засіяли ячменем, вівсом, житом, просом, соняшником, кукурудзою, соєю, засадили картоплею. Кажу «ділянки» а не «поля», бо це справді невеликі клапті землі.
Усього в фермерів нині лиш близько двохсот гектарів угідь, на яких вони вже встигли переконатись, що зиск можна отримувати практично від будь-якої з цих культур. Головне – правильно визначитися з ринком збуту.
– Великі трейдери – не наш варіант, – каже фермер, – ми працюємо з місцевими переробниками.
Оглядаючи це незвичайне господарство, хіба що дивуватись доводилось, як вміло малообізнані в аграрній справі люди організовують виробництво, як акуратно, бережно і раціонально ставляться і до придбаних приміщень, і до куплених матеріалів, і до вирощеного врожаю.
– Раніше я чув про те, що рослинництво і тваринництво взаємно пов’язані, – однак не думав, що настільки, – щиро ділиться своїми «відкриттями Америки» Олександр Олександрович. – А воно ж так просто: землі дістаються нам забур’янені, то чому ж не використати ті бур’яни на корм худобі? А виростили картоплю, то чому б дрібну не згодувати свиням?
Та й територія колишньої ферми надто просторна – ділянки між будівлями запросто можна засіяти кормовими травами. Цьогоріч, наприклад подекуди вже росли суданка і овес на зелений корм.
Так у фермера з’явились вівці і кози, свині і навіть кілька корів. Причому вівці і кози високопродуктивних порід іноземної селекції. Всі тварини чистесенькі, безбоязно йдуть до рук.
– Це англонубійський цап, – вводить у курс діла фермер, – оце зааненські кози, а то он українська коротковуха, яку мені подарували. Жодне з них не має специфічного запаху, а молоко за смаком не відрізниш від коров’ячого, хіба що жирність трохи вища та поживні якості кращі.
Цікаво, що в домашніх умовах господар вже спробував виготовляти сири кількох видів. Столичні приятелі ледь не в чергу за ними стали, знайшлися навіть такі, що пропонують для їхнього ресторану виготовляти.
– У майбутньому, – з лукавою усмішкою каже Олександр Олександрович, – це може бути ще одним напрямком нашого господарювання.
А чому ні? Ці міські фермери, вони непередбачувані. На село і його можливості дивляться незамуленим оком і у всьому вміють знаходити нестандартні рішення.
Біля тваринницького приміщення (воно поки що одне) у окремому загоні важно походжають альпійські вівці. Такі ж, як і кози, сумирні та дружелюбні.
– Ці вже готові відправитись на шашлик у столичні ресторани? – споглядаючи опасистих тварин, не втримуюсь від не зовсім коректного запитання.
– О ні! – чую у відповідь, – поки що розводимо. Тут ось у нас родильне відділення, але стороннім заходити туди не можна, навіть доглядач переодягається і перезувається при вході.
Через чимале євровікно добре видно, як привільно почуваються там малюки овець, кіз і свиней. Теплове обладнання, як пояснив господар, працює влітку як вентиляція, а взимку як обігрів.
– Температурний режим – одна з головних умов, що забезпечує вчасні поставки молодняка свиней, – пояснив фермер. – А партнерські стосунки завжди ґрунтуються на своєчасному і якісному виконанні угод. Цієї умови ми суворо дотримуємося.
Поруч – комбікормовий мініцех, що вражає продуманим плануванням і функціональністю. Змішувач, млин, гранулятор, корморізка, засіки для різних кормосумішей – все розміщено так компактно і зручно, що жодного зайвого кроку не доводиться робити.
Далі так зване господарське приміщення. А точніше б сказати, майбутня побутова кімната.
– Отут облаштуємо душ і теплий туалет, – розказує керівник, – а там – жіночу і чоловічу роздягальні.
І це попри те, що трудиться тут щонайбільше десяток робітників.
У самому кінці колишнього тваринницького містечка – гордість фермера – новесенька сушарка для зерна потужністю 300 – 350 тонн на добу. Вона ще дзеркально виблискує в сонячних променях, а господар захоплено розповідає про її параметри, принцип роботи, можливості і переваги над аналогами.
У затишній операторській на електронному табло можна стежити за температурою зерна та завантаженням бункера і завальної ями. Тут же оператор визначає вологість зерна. Якщо власник його не згоден з результатом, тут є електронний арбітражний вологомір.
– У кожному разі ми понад усе цінуємо партнерську добросовісність, – запевняє Олександр Олександрович, – тому зумисні похибки просто неприпустимі. На ринку сушіння зерна ми такі ж новачки, як і в будь-яких інших аграрних питаннях, тому репутація – понад усе. До того ж, з часом плануємо поставити ще одну сушарку, а також очищувач зерна.
– Але у вас зовсім мало землі. Чи зможете завантажити такі потужності?
– У школі я вчився в класі з математичним ухилом (сміється) і ще тоді добре затямив, що буквально все можна прорахувати…
Та, як мовиться, жарти жартами, а є в них і частка правди. Всього півтора тижні тому запустили турбівські фермери свою сушарку. І все їхнє зерно вже в коморі. А на новому чистесенькому майданчику – кагати давальницького – соняшник, кукурудза. Як запевнив директор, мають достатньо домовленостей.
– Я так розумію, що нинішні ваші замовники в попередні роки сушили своє збіжжя у інших партнерів. То який резон їм тепер розривати напрацьовані домовленості і йти до вас, наражаючи себе на додаткові ризики? – цікавлюся.
– Суть у тому, що в нас значно нижча собівартість продукції, через що й розцінки можемо собі дозволити дещо нижчі. Працює наша сушарка на твердому паливі – у піч завантажуються дрібні трісочки. До речі, при згорянні їх у атмосферу не потрапляє жодного грама шкідливих викидів.
Готуючи цю публікацію, я переслідувала намір показати, як в нібито щільно заповненому ринку агровиробництва можна знайти свою нішу. І як в селі, в яке вперше приїхав, аби оглянути занедбані приміщення, за короткий час стати своїм.
– Таке враження, що Олександр Олександрович народився і виріс у Турбівці, – розповідає сільський староста Валентина Тимошенко. – Він ніколи не стоїть осторонь проблем села. За чим би не звернулись до нього, завжди підсобить: привезти пісок на цвинтар – будь ласка, розвезти щебінь по вулицях – без питань, зібрати гостинці для пільгових категорій – знову він. Ніколи ні в чому не відмовить. Турбівка роками ждала такого господаря. Хай посилає йому Бог доброго здоров’я!
Євгенія МАКІВСЬКА
