У наймальовничішій місцині Новоселиці, на невеличкому підвищенні над ставком, примостилось обійстя Голішевських. Власне, двоє обійсть, бо багато років тому, тепер вже б сказати старійшини роду, Петро Трохимович та Анастасія Митрофанівна придбали спорожнілу сусідську садибу для наймолодшого із шести дітей, сина. Спільними зусиллями звели новий дім. А їхній будинок врешті-решт відійшов за заповітом внуку Івану.
Отак і стоять обидві будівлі у заквітчаних садках, завжди відкриті людям і сонцю. Милуються сріблом ставу, впиваються п’янким запахом різнотрав’я, що на бережині якраз навпроти воріт. А нерідко й милують око приїжджих – кілька років тому саме тут, на колишньому кар’єрі цегельного заводу, спорудили сучасне футбольне поле з просторим майданчиком для відпочинку.
– Гарно тут у вас, як у казці, – кажу господарям.
– А де в нас, в Україні, негарно? – різко змінює масштаби Леонід Петрович. – Уся наша земля – суцільний сад і квітник. Жодним клаптиком не можна поступитись зайдам, що так безжально нівечать її.
– І тільки за те, що ми – українці, за наше бажання мати свою державу, за мову і віру… – надає експресії словам чоловіка Людмила Григорівна.
Тема війни для них – найболючіша, власне, як і для кожного в Україні. Старший син Голішевських, Іван, з 2014 року – її учасник. А батьки після повномасштабного вторгнення, як натягнуті струни.
– Мовчить телефон – переживаємо, задзвонить – теж серце заходиться, – намагається тамувати хвилювання мати.
– Така доля випала нашому Іванові в цім житті. І нам біля нього, – смиренно докидає батько.
Скупі на слова обоє – ніби бояться сполохати і без того нетривкий спокій.
– Мабуть, син з дитинства мріяв поєднати долю з армією? – намагаюсь хоч якось зняти напругу, повернути обох у час, коли були молодими, ростили дітей, бо що не кажіть, а та пора для кожного найкраща.
Дітей у Голішевських двоє – Іванко і Петрусь. «Ваня завжди дуже спокійний був, – світлі почуття стирають смуток на обличчі Людмили Григорівни, – а Петя жвавіший, але в добрих справах завжди намагався старшого наслідувати».
А добрих справ хіба ж бракує в селі? З раннього дитинства разом з батьками діти вправлялись на городі і біля домашньої живності, без зайвих нагадувань підсобляли дідусям і бабусям. А найголовніше – залюбки вчилися.
– Зазвичай дітей заставляють робити уроки, – пригадує Людмила Григорівна, – а моя мати (останні роки вона жила разом з нами) не раз казала Вані: «Та годі тобі над тими книжками сидіти – зір зіпсуєш і не нагуляєшся». А він кожного разу тільки посміхався: «Ех, бабусю, якби ви знали, скільки всього цікавого в цих книжках».
За якийсь час старання хлопця увінчалися атестатом із Золотою медаллю. Дорога до подальшого навчання відкривалася пряма і рівна. Та хлопець ніколи не приймав невиважених рішень. На запитання батьків, де навчатиметься далі, заявив коротко і впевнено: «Піду в армію».
Запереченню рішення не підлягало. Про армійську службу він завжди мріяв. І абсолютно очевидним було, що служба допоможе, так би мовити, із середини пізнати армійське життя. А значить, утвердитись у виборі, або зректися його.
Утвердився. І одразу після строкової служби став курсантом Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного – одного з провідних навчальних закладів України у системі військової освіти із понад столітньою історією. А згодом – і одним з найкращих його курсантів.
Батькам неодноразово дякували за гарне виховання сина. «Це завжди пробивало мене на сльози, – зізнається Людмила Григорівна. – Бо хіба в нас було якесь особливе виховання? Льоня механізатором працював, день при дні на роботі. А на мені, крім дітей, всі домашні клопоти були – городи, корови, телята, поросята, домашня птиця. Особливо це виручало, коли Ваня ще в академії вчився, а Петя став студентом політехнічного університету».
«Росли собі хлопці, як всі сільські діти, – доповнює Леонід Петрович. – Зарання знали працю – як хліб родить і де статки беруться, вчилися. Хоч звісно ж, ми як батьки напучали їх: щоб з поганими людьми не водилися, власні голови на плечах мали».
Якось, коли діти ще школярами були, Людмилі Григорівні заїжджа циганка одну фразу сказала: «Старшим сином дуже гордитися будеш…» Вперше Голішевські згадали про це, коли Іван школу з відзнакою закінчив. Хоч батько тоді наставляв: «Медаль – це добре. Але ж вона – не тільки нагорода, а й аванс. Рівень треба тримати».
Для сина це було керівництво до дії. І після закінчення академії у 2012 році він знову порадував батьків дипломом із відзнакою. А потім і стрімким кар’єрним ростом.
Розпочав офіцерську службу старший лейтенант Іван Голішевський у 30-ій Новоград-Волинській механізованій бригаді, яка нині носить ім’я князя Костянтина Острозького. З 2014-го року у її складі молодий командир брав активну участь у АТО.
Настільки активну, що вже того ж року за особисту мужність і героїзм та за збереження особового складу йому достроково було присвоєно звання капітана. А незабаром і призначено командиром роти.
Був час, коли грамотного і талановитого командира перевели в штаб. Інший би тішився цим, а Голішевський, бойовий офіцер, почувався не в своїй тарілці і при першій же нагоді подав рапорт про переведення.
Загалом за перші десять років його військової служби батькам не раз доводилося згадувати пророчі слова циганки. Старший син почасти радував їх подяками від командування, достроково одержаними офіцерськими званнями. І звісно ж, твердою вірою в нашу перемогу.
Тривожна та радість, хоч і солодка. «Часом і дихнути зайве боїшся, – аж щулиться від переживань Людмила Григорівна, – не те, щоб дати волю почуттям». «Все це лихо минеться, – намагається бути спокійним Леонід Петрович. – Неодмінно минеться, мені сон віщий приснився…»
А син тим часом несе військову службу, боронить Україну від чужинських зайд. Постійно наражаючи себе на небезпеку і дбаючи про збереження життя підлеглих. Така у військових доля.
22 лютого минулого року Іван Леонідович, на той час командир 15-го батальйону 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, уже в званні підполковника відправився на Схід після ротації.
– Під час переїздів він іноді заїжджає до нас, – розповідає мати. – Так і того разу – забіг, привітався, запевнив, що все буде добре, і поїхав. Здається, нічого особливого, ми вже звикли, що служба його включає поїздки.
– А через день почули, що почалася широкомасштабна війна, – додає Леонід Петрович. – Мати плакала… Ледь діждались, поки обізвався. Якийсь час через обмеження дзвінків зв’язок тримали тільки через невістку.
Жарко було тоді на фронті. Хоча, чи буває на війні по-іншому?
15-ий окремий гірсько-штурмовий батальйон з перших днів повномасштабного вторгнення Росії тримав оборону на Луганському напрямку. Зокрема, обороняв населений пункт Кремінна та зупиняв просування ворога в напрямку Красноріченське – Кремінна. Завдяки вміло організованій обороні, читай – високопрофесійним діям підполковника Голішевського, вдалося зупинити наступ переважаючих сил ворога, завдавши йому безповоротних втрат у живій силі й техніці.
Ось лише кілька фактів, взятих мною із відкритих джерел.
У перших числах березня в ході тривалого бою 15 батальйон разом із приданими артилерійськими підрозділами завдав росармії таких втрат: особовий склад – близько 80 чоловік, бойові броньовані машини – 15, танки – 3, автомобільний транспорт – 17.
Під вогнем наших бійців ворог був змушений відступити. На залишених позиціях вилучили особисті та штабні документи росіян, обладнання систем зв’язку та навігації. У бою був убитий командир 2-го мотострілкового батальйону 2-ї окремої мотострілкової бригади росармії Олександр Шепель – це згодом підтвердили російські медіа.
Через кілька днів противник колоною бронетехніки вирішив обійти наші підрозділи між двома селами, однак його засікла сторожова застава батальйону. У результаті колону накрили вогнем підрозділи реактивних систем та ствольної артилерії.
Втрати росіян: особовий склад – близько 50 чоловік, бойові броньовані машини – 6, автомобільна техніка – 10, танки – 4. Це змусило ворога відступити, проваливши бойове завдання.
Загалом противник втратив на цьому напрямку: особового складу – близько 600 чоловік, бойових броньованих машин – 55, танків – 18, автомобільної техніки – 71.
Це був надзвичайно складний, але й зоряний час для нашого земляка. 26 березня 2022 року Указом президента України за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі підполковнику Івану Голішевському присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
Є підстави стверджувати, що й цю найвищу нагороду 34-річний Герой за настановою батька сприйняв не лише як визнання його заслуг, а й як аванс. Бо вже через два місяці по тому його було нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
Наступними сходинками у кар’єрі Івана Голішевського стала посада командира легендарної 24-ої окремої механізованої бригади імені короля Данила і звання полковника. А невдовзі, до слова сказати, цю бригаду вшанували відзнакою «За мужність та відвагу». Почесну стрічку відзнаки вручили командиру бригади полковнику Голішевському.
У Facеbook активно ведеться літопис 24-ої окремої механізованої бригади імені короля Данила. Ось лиш одне з останніх повідомлень. «У проміжках між жорстокими боями «Королівська» бригада відзначила День піхоти. З нагоди свята командир бригади полковник Іван Голішевський вручив бійцям державні та відомчі нагороди, відзнаки командира частини та цінні подарунки.
«У сучасній війні, яку веде Росія проти України, піхота становить кістяк усього того, що відбувається. Якби не було вас, безпосередньо кожного, хто стоїть в строю, то не було б перемоги під Києвом, звільнення Херсонської та Харківської областей. Ви творите історію. Саме тому, піхота – це хребет Збройних сил України», – сказав полковник Іван Голішевський.
Думаю, цитата ця тут дуже доречна, оскільки промовисто свідчить і про саму бригаду, достойну звання королівської, і про її командира, гідного такого ж титулу.
А ось дещиця з коментарів до цього повідомлення. «Низький уклін вам, хоробрі Леви, та щирі вітання! Нехай омине вас ворожа зброя та благословить Господь на звільнення рідної землі від ворожої нечисті». «Королевичі, Леви, наші славні герої-піхотинці, зі святом вас, рідні! Міцного вам здоров’я і сили! Божої опіки і захисту. Повертайтесь живими!»
Нині бійці 24-ої бригади під керівництвом нашого земляка героїчно боронять Україну на Донеччині, зокрема, у місті Бахмут. Попри те, що окупанти своєю артилерією та авіацією стирають це місто з лиця землі і без упину намагаються штурмувати живою силою, українські воїни не дають змоги зімкнути кліщі довкола нього.
По кілька десятків ворожих штурмів за добу відбивають у самому Бахмуті та на його північних і південно-західних околицях українські захисники, власною кров’ю і потом стримують просування військ противника. Ціною надлюдських зусиль знищують окупантів і тримають місто.
«Нині територія Бахмута – це суцільна мішанина з потрощених залишків житлових кварталів, землі та дерев, які щохвилини нещадно перемелює вал ворожої артилерії та авіації. Місто тримається на колосальній мужності та героїзмі його захисників», – зазначається у соцмережі.
А в Новоселиці, в обох дворах Голішевських, – білопіння яблунь, буяння зелені, старанно оброблені руками батьків городи.
На Закарпатті, куди змушена була евакуюватись сім’я полковника, цвіте сакура, а молода дружина Тетяна та двоє дрібних ще продовжувачів роду – п’ятирічний Володя і дворічна Софійка – чекають чоловіка і тата. Захисника і борця за волю України.
Швидше повертайтеся, пане полковнику, живим та здоровим! І неодмінно з перемогою!
Євгенія МАКІВСЬКА
