Попільня проводжала Героя, стоячи на колінах. Не можна було без болю в серці дивитися, як жінка у чорній сукні і в чорній хустці рішуче підійшла до процесії і поклала букет біля тіла Героя. Хто вона? По кому носить траур? По синові, по чоловікові чи по внукові? Чи одягнула траурний одяг, щоб провести в останню путь Володимира Ніколайчука? Як свого рідного сина. Іде війна – і в нас, українців, чужого горя не буває.
29 липня Попільня не раділа ясному літньому сонцю. Попільня плакала. В останню дорогу з рідної вулиці Пушкіна вирушив капітан Володимир Васильович Ніколайчук. Двохсотим. На плечах військових.
А за 12 днів до цього ворог будь-що намагався прорватися на Курахівському напрямку Донецької області. Рашисти не змогли примусити відступити роту українських розвідників і відкрили вогонь з танкових гармат. Від осколкових поранень Володимир Ніколайчук загинув, зупинивши рашистів ціною власного життя…
Про те, як формувався його характер як професійного військового, розповідає начальник 5-го відділу Житомирського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Володимир Віталійович Гейдор:
– Володимира знаю зі шкільних років. Вже тоді він був лідером: мав загострене почуття справедливості, ніколи ні за ким не ховався, а був в центрі подій і конфліктів. Труднощі його не лякали. Ці якості, безперечно, і підказали стати офіцером.
Військову кар’єру Володимир розпочав 1998-го року з навчання у Харківському вищому військовому училищі Національної гвардії України. Опісля як перспективному офіцеру йому дали направлення у Військовий інститут внутрішніх військ МВС України, який він відмінно закінчив.
Йшов 54-ий день війни, коли Володимира Васильовича Ніколайчука призвали до Збройних сил України. Відтоді й почалося його фронтове життя, просякнуте чадом пороху, озвучене свистом куль і розривами снарядів. Короткий, як спалах метеору, період воював відважний капітан, але кожна хвилина бойової епопеї була сповнена героїзму, самовідданості, палючої ненависті до яничарів кремлівського безумця.
Не секрет, що заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення – посада другої лінії оборони, більш тилова. І Володимир Васильович міг би відсиджуватися у штабі, писати справи, вести бесіди з відведеними з «передка» бійцями. І закликати їх не шкодувати своїх життів. Та не таким був капітан Ніколайчук. Він цінував дружбу, цінував кожного військовослужбовця, а тому, як і належало бойовому офіцерові, ділив з побратимами труднощі ратних буднів: спав разом з ними в холодних бліндажах, вчив робити надійні укріплення, правильно поводити себе під час артнальотів, виживати в найекстримальніших ситуаціях ближніх боїв. І головне – перемагати, нищити орків, що посягнули на незалежність і територіальну цілісність України. Він не міг змиритися, що гинуть молоді, а тому йшов з ними на передову, на бойові операції, у ході яких доводилося стикатися з окупантами віч-на-віч.
Жодними словами не втамувати пекучий біль мами Ядвіги Болеславівни. Вона стримувала себе, коли похоронна процесія йшла із завокзалля головною вулицею селища, і тільки, коли труну з тілом сина, знявши з плечей, клали на катафалк, зойкнула чайкою-жалібницею:
– Сину мій, поглянь, скільки ти людей зібрав: це вони до тебе прийшли.
І не було тієї миті нікого, хто міг би стримати прощальну сльозу. Бо хто скаже, як зараз жити матері, яку молитву читати першою: за Царство Небесне молодшого Володимира чи за життя і здоров’я старшого Леоніда, який зараз воює? Як пережити біль втрати доньці Валерії, брату-фронтовику Леоніду? Для них він був турботливим і люблячим сином, батьком і братом.
Щирі співчуття родині Ніколайчуків, його товаришам-землякам, бойовим побратимам. Попільнянщина свято берегтиме пам’ять про Героя. Він навічно з нами.
І вже не словами – кожним подихом, кожним ударом серця ми відповідаємо на гасло:
Слава Україні!
Героям слава!
Віктор ЧУПРИНА
Фото автора та Крістіни Соколової
