Сьомий місяць – 177 днів – рашистські каїни несуть на нашу землю смерть, горе і страждання. Вони прагнуть знищити українську націю, але їм це не вдасться. Весь світ шокувала волелюбність, небачена єдність народу України. Народу, що живе єдиною мрією про мирне життя, але миру хоче тільки після цілковитої перемоги над загарбниками. Бо мир той і зболений, і вистражданий. У ці дні заради нього продовжують віддавати свої життя кращі сини і дочки Матері-України.
У неділю, 14-го серпня, Попільнянщина прощалася з двома захисниками Вітчизни: Олександром Валерійовичем Красюком та Олексієм Івановичем Хрущем, оплакуючи обірвані ракетним ударом два життя, самовіддано покладені на вівтар Перемоги.
Вшанувати Героїв на центральній вулиці Попільні зібралися тисячі людей: рідні, друзі, однокласники, бойові побратими і незнайомі, але сповнені вдячності громадяни.
Закономірні запитання в таких випадках: «Як? Як це сталося? Як прожили патріоти-земляки останні миті свого життя?» Їх адресую начальнику п’ятого відділу Житомирського територіального центру комплектування та соціальної підтримки Володимиру Віталійовичу Гейдору.
– Це трапилось через декілька днів після прибуття у Барвінківський район Харківської області. Там водію-радіотелефоністу і старшому стрільцю Олексію Хрущу дали завдання отримати автомашину і доставити її в частину. З’явилось кілька версій загибелі Героїв: перша – їхали на рекогносцировку і потрапили під артобстріл, друга – поверталися в частину і були обстріляні літаком. А насправді ж вони загинули від ракетного удару в тому пункті, де мали отримати автомобіль.
Смерть – миттєва грань, яка відділяє прожите героями від їхнього безсмертя. А жили Олександр Валерійович Красюк і Олексій Іванович Хрущ повнокровним, гідним, сповненим звитяжною працею і сімейними радощами, життям. І про це заради обезсмертнення їхньої святої пам’яті треба говорити.
Перед нами автобіографії оборонців Вітчизни. Стисло, лаконічно вони відображають основні віхи життєвих стежин кожного, аж до вибору єдиної воєнної дороги.
Олександр Красюк народився 22-го вересня 1975 року в селі Попільня. Навчався у Попільнянській середній школі № 2, а з 1990-го року – у Сквирському профтехучилищі, де здобув професію водія. Потім була строкова служба у лавах Збройних сил України. Після звільнення в запас працював водієм у газконторі, а останнім часом у агрофірмі «ТАКО»/«АСТ».
Скупі рядки, а за ними – проста скромна в запитах людина. Людина-«запальничка», оптиміст, весельчак, який розвеселить будь-яку компанію. Одночасно – сприйнятний, як відкрита книга, готовий відгукнутися на всяке прохання про допомогу. Він був «магнітом», який притягував до себе, довкола якого усе крутилося, заряджаючись електрикою позитиву.
– Сашу Красюка я знала по школі, – розповідає Людмила Можарівська – односельчанка. – Він був на рік старшим. Завжди усміхнений, привітний. Зустрінеш – радісно на душі стає. Ріс у працьовитій сім’ї: батько був механізатором, мама – колгоспницею. Хороші люди були. І Саша таким виріс.
А ще Олександр був хорошим сім’янином, безмежно любив своїх дітей – п’ятирічного Давида, тринадцятирічного Віталика та 21-річну Віолу. І разом з тим він був людиною високого, беззавітного патріотизму.
У 2015-му році, коли проводилася четверта хвиля мобілізації, Олександр Красюк став учасником АТО, де служив водієм-заправником. Товариші по зброї знали, що за будь-яких обставин він не підведе, своєчасно і в потрібне місце доставить пальне, бойова техніка не буде стояти мертвим металом.
Коли ж характер війни змінився – з маневреної вона стала позиційною, окопною, то це вже не задовольняло Олександра, він не міг сидіти без діла на одному місці. Тому повернувся до мирної праці.
Олексій Хрущ народився 1982-го року в Санкт-Петербурзі (тодішньому Ленінграді). У п’ятирічному віці разом з батьками переїхав на Житомирщину у селище Попільня. Базову освіту, як зазначає Олексій Іванович в автобіографії, здобув у Попільнянській середній школі №1. Любив займатися конкретними справами, а тому після закінчення навчального закладу пішов працювати слюсарем у Попільнянське комунальне господарство. Пізніше влаштувався виробником сиру на маслозаводі у місті Вишневому. Останнє місце роботи – оператор заправних станцій в селі Чабани під Києвом.
Одружений. Залишилася вдовою дружина Вікторія Олександрівна, сиротами – донька Дар’я – 11 років, сини – Назар – 5 років та Денис – 17 років.
– Олексій Хрущ не служив строкову службу за станом здоров’я, – продовжив розповідь Володимир Гейдор. – Але з початком війни на Донбасі рвався до лав захисників Вітчизни, прагнув піти на службу в Збройні сили України за контрактом. Відмовляли. Але він був наполегливим, цілеспрямованим і 2019-го року знову подав рапорт. Послали на комісію, висновки якої не задовольнили бажання патріота.
Та 24-го лютого, коли вибухи російських ракет розірвали останній мирний світанок України, їхні долі поєдналися. обидва без повісток прийшли до терцентру з бажанням захищати Вітчизну. Пригадую 24-го, а особливо 25-го лютого у нас було стільки добровольців, що ніде було яблуку впасти. Хрущу уже не треба було перейматися станом здоров’я: в прийомі до тилової частини обмежень не було, бо вважалося, в роті охорони терцентру не такі навантаження і ризики, як у бойовій частині. І обох добровольців мобілізували без найменших зволікань.
А далі у них почалися будні бійців роти охорони. Потрібно було охороняти важливі об’єкти в Попільні, патрулювати вулиці селища, чергувати на блокпостах, а головне – проходити бойовий вишкіл. Наскільки їм це вдалося свідчить такий факт: коли у травні надійшло розпорядження сформувати добровольчий підрозділ у складі 30-ти чоловік для переводу в бойову частину, то бажаючих йти воювати було значно більше. Але наші герої настільки позитивно зарекомендували себе, мали такий високий авторитет і таку довіру, що командири взводів Віктор Цихун та Василь Пишняк без найменших вагань включили їх у список поповнення 30-ої омб. перший – Олександра Красюка, другий – Олексія Хруща. І тоді ж, у травні, разом зі своїми товаришами вони вирушили до Новоград-Волинська, де після певного періоду злагодження на імпровізованих та стаціонарних полігонах приступили до виконання бойових завдань.
Поминальну відправу відслужили священники Попільнянського благочиння Православної церкви України.
– Похорон співпав з великим релігійним святом – Днем пам’яті святих братів Маккавеїв. Вони безстрашно прийняли мученицьку смерть за відмову поклонятися язичницьким ідолам і зректися християнської віри. Подвиг братів Маккавеїв надихнув людей на повстання, яке закінчилося повною перемогою. З цим героїчним вчинком і непохитним віровизнанням сьогодні ми можемо порівняти самовідданість і вірність народу України, доведених славними воїнами Олександром Красюком та Олексієм Хрущем. Їхній подвиг – зробити усе заради розгрому воїнства зла – слугуватиме прикладом для сотень захисників балагословенної Богом України, – сказав отець Михайло, який опікується парафією у Сокільчі та Ходоркові. до початку розв’язаної Росією війни був настоятелем храму в селі Олеські Піски на Херсонщині. З приходом окупантів переселився на Попільнянщину. Він на собі відчув, що таке війна, коли нищиться народ, плюндрується земля, топчеться віра в Бога. І тому слова його проповіді були щирими, дохідливими, закарбовувалися в серцях сумуючих попільнянців.
З прощальним словом виступив начальник 5-го відділу Житомирського територіального центру комплектації та соціальної підтримки Володимир Гейдор.
Згідно з правилами проведення ритуального заходу, визначеного статутом, офіцер розпорядник почетної групи вручив Державні прапори України вдовам Героїв: Альоні Віталіївні та Вікторії Олександрівні.
Завершується церемонія прощання. труни з тілами Героїв переносять з ритуального майданчика до місця вічного спочинку. У ці хвилини навіть чоловіки дали волю сльозам.
І хай нашим орлам-оборонцям буде пухом рідна земля, свободу якої вони оплатили своїми життями.
Слава Україні!
Слава нації!
Віктор ЧУПРИНА
