Болем і відчаєм сердець від непоправної втрати був сповнений ранок останнього дня літа у Строкові. Зі сльозами на очах, встеленою квітами дорогою, живим коридором навколішках зустрічали загиблого Героя – свого сільчанина Анатолія Володимировича Лауса.
– У перший день війни, 24 лютого, Анатолій Лаус був призвананий до славної 95-ї Окремої десантно-штурмової бригади, – розповідає заступник начальника п’ятого відділу Житомирського регіонального центру комплектації та соціальної підтримки Олександр Казміренко. – У березні він брав участь у боях на окупованій Київщині. Після вигнання рашистів у Білорусь почалась його бойова епопея на сході України.
Війна на Донецько-Луганській ділянках фронту відзначалася особливою динамікою, масштабним використанням технічних засобів, щільністю і силою вогню. Вона стала жорстким випробуванням для українських військовиків. Анатолій Лаус з честю витримав цей безкомпромісний екзамен. Він віртуозно виконував обов’язки розвідника-далекомірника, вміло корегував вогонь українських вогневих засобів, і ворог ніс втрати.
Але й тут, під час обпалених війною буднів, повний сил і життєвої енергії Анатолій мріяв створити сім’ю, ростити дітей, а там – і внуків дочекатись. І коли на його життєвому горизонті з’явилася молода і вродлива Маргарита, зрозумів – це його доля, його шанс реалізувати свої плани на життя. Народжене під грізним небом кохання об’єднало молоді душі. Своїми намірами поділився з мамою. Надія Олександрівна з меншою дочкою Даринкою поїхала в Дніпро і, зазнайомившись з майбутньою невісткою, благословила синів вибір. На початку вересня Анатолій мав прийти у короткотермінову відпустку, одружитися… Та замість весільних мелодій зазвучав траурний марш, залишився нецілований молодятами коровай – материнське благословення на шлюб.
У бойовій обстановці разом з вірними побратимами Анатолій відсвяткував тридцять першу річницю Незалежності України. А наступного дня, 25 серпня поблизу населеного пункту Долина Слов’янського району Донецької області наш земляк вступив у бій, який став останнім для Героя.
Анатолій Лаус народився 15 березня 1995 року у Строкові. Там пройшли його дитячі та шкільні роки.
– Анатолій вчився разом з моїм сином Владиславом і виріс на моїх очах, – розповідає по телефону строківчанин Сергій Іваненко. – Це був спокійний, врівноважений хлопчина, який умів цінувати дружбу, підтримувати ровесників. Крім нього, Надія Олександрівна, його мама, ростила двох дочок Наталію та Дарину. Анатолій як міг допомагав матері, опікувався сестричками. Сільчани дуже сумують, бо ми всі раділи ним, були впевнені, що свій життєвий шлях він пройде Людиною з великої літери. Після школи Анатолій навчався у Сквирському професійно-технічному училищі за професією слюсар-авторемонтник.
– Далі була строкова служба, а після звільнення в запас, робота в Києві у ресторанному бізнесі.
Коротке, але достойне поваги життя, аж до того моменту, коли узяв у руки зброю, усвідомивши, що тільки так можна зупинити ненажерливих російських загарбників, вберегти від руйнувань рідне село, убезпечити від жахів війни своїх земляків.
І вони, несучи в душах болісну вдячність, прийшли зустріти Героя, віддати йому належну шану, провести в останню путь. Людей – рідних та близьких, односельців та жителів навколишніх житомирських і київських населених пунктів, представників місцевої влади, громадськості, військовослужбовців – зібралося стільки, що довелося відступити від звичного протоколу і проводити мітинг пам’яті у центрі села біля будинку культури, бо на цвинтарі вони б не помістилися.
Добрі сердечні слова-спогади про Анатолія Лауса сказав однокласник Владислав Іваненко, військовий капелан Михайло Ільницький. А заступник начальника п’ятого відділу Житомирського РЦК та СП Олександр Казміренко, бойові побратими Іван Троханчук і Дмитро Журко розповіли про подвиги Героя на теренах священної війни за незалежність України.
Встеленою квітами дорогою домовину з тілом Анатолія Лауса несуть до місця вічного спочинку. Начальник військового почету знімає з домовини Державний Прапор України і вручає його матері загиблого Надії Олександрівні Ширкіній.
Стихають звуки прощального салюту, але не стихає біль материнської душі, коли її дитину, виношену під серцем кровинку, спускають у темну яму. І не стихає плач нареченої Анатолія Маргарити – безутішна туга за сімейним щастям, жорстоко обірваним війною. І хто зможе зрозуміти, наскільки боляче молодій жінці дивитися крізь ридання, як хрещені батьки Анатолія розламують і роздають нецілований коровай, який уже ніколи не стане весільним.
Слова вдячності за сина-захисника України і щирі співчуття родині та близьким хочеться завершити обіцянкою-клятвою:
– Героїв не забудем!
Ворогам не простимо!
Віктор ЧУПРИНА
