У цій розповіді не буде слів «героїзм», «героїчно». У ній правдиві факти про кров, пролиту на вівтар нашої Перемоги. Немає в описі фронтових буднів і слова «герой». Але, якби з’явилося, то писалося б обов’язково з великої літери.
Життєва стежина Юрія Сергійовича Колєснікова із Квітневого мало чим відрізнялася від його ровесників, народжених наприкінці 1980-их років. Навчання в школі, потім будівельне училище в Києві. В столиці і почав працювати. Далі були пошуки роботи, оплата якої дозволила б утримувати сім’ю. Кохана дружина Аліна ощасливила первістком Матвієм, згодом – донечкою Варварою.
А найкраща сторінка його трудового життєпису – праця в будівельній бригаді ПАФ «Єрчики»: в своєму селі, серед рідні, та й матері, Тетяні Миколаївні, була можливість допомагати. Разом з товаришами споруджував новий тваринницький комплекс, який після оснащення найсучаснішим обладнанням функціонує на рівні світових стандартів.
На мирній ниві трудився і після початку повномасштабного вторгнення, та знав, що і йому прийде час стати в однострій Збройних Сил України, тим паче, що війна опалила і близьких: чоловік двоюрідної сестри був поранений у бою з окупантами.
Юрій був готовий будь-якої миті захистити собою чотирирічного Матвійчика, дворічну Варварочку, а разом з ними і мільйони маленьких українців та україночок. Отож, коли 22 грудня 2022-го року отримав повістку, міцно обійняв найрідніших та й вирушив на свою війну.
Протягом місяця проходив навчання в 70-ій десантно-штурмовій бригаді. Освоював спеціальність водія підрозділу вогневої підтримки, одночасно опановував різні види стрілецької зброї, вчився орієнтуватися на місцевості, надавати першу медичну допомогу.
Як застосовувати все це на практиці навчав командир роти «Санич». Фронтовик, котрий знав зі свого досвіду, що може стати в пригоді новачкам при зіткненні з ворогом. Найперше ж – уміння зберегти своє життя, бо перемагають тільки живі. І коли Юрій потрапив на фронт, то не раз вдячно згадував свого наставника, хотів іще раз побачитися з ним.
– І зустрілися, – усміхається Юрій. – Коли нещодавно їздив у Житомир на військово-лікарську комісію. Першим мене впізнав «Санич». У кінці розмови він сказав:
– Давай лікуйся! Війна ще не скінчилася.
Під час навчання подружився із земляком Сергієм Плендращим з Харліївки. З ним вирушили на фронт. Щоправда в різних ротах новоствореної 46-ої окремої десантно-штурмової бригади.
– Русня рвалася в Бахмут, прагнула оточити місто, – пригадує молодий захисник бахмутського бастіону.
Вагнерівці в першу чергу намагалися захопити приміські села і селища на північній та південній окраїнах міста. Оволодіти ними – означало отримати ключ від Бахмута, повторити тим самим Іловайський та Дебальцевський котли. Саме туди, де тоді велися особливо напружені бої, і потрапив Юрій.
Почалися фронтові будні. Два тижні – перебування у відносному тилу, на так званій другій, «жовтій» лінії, де щодня копали окопи, вибудовуючи запасний оборонний вал. А наступні ж 14 днів – «вахта» на «нулі», а там уже все було по-іншому. Довелося зблизька бачити ворогів, особливо коли зав’язувалися стрілецькі бої.
– А почуття страху?
– Щось таке виникало. Навіть на «жовтій лінії». Малоприємно, коли над тобою пролітають ракети, снаряди. Тоді з тривогою дослухаєшся, вгадуєш яку систему вогню застосовує русня. Але й наші артилеристи, і ворожі каноніри били по дальніх цілях. У більшості випадків – вели між собою своєрідні дуелі: хто кого «вичислить», хто кого накриє. Не до нас їм було. А от на передку уже ми ставали мішенню. Під артилерійським та ракетним вогнем інстинктивно прагнеш втиснутися в землю. Так тривало до першої перерви між прильотами. Потім страх зникав, охоплювало відчуття, що усе це відбувається не з тобою, що ти, ніби сторонній спостерігач, або як глядач дивишся фільм про себе.
Вагнерівці – сильні вороги. У них ще й досвід війни в Сирії. Однак, українські військовики били рашистських найманців та переодягнених арештантів, як ворон. Отак ми і вистояли, – згадує Юрій.
– А потім почався контнаступ Збройних Сил України, і ми почали вибивати орків. Доводилося не тільки атакувати, але й зачищати територію, звільнену від ворога. В ході таких операцій спонтанно виникали локальні бої то за частину вулиці, то за конкретний будинок. Одного разу ми обстежували звільнену частину селища, а в цей час розлючені невдачею рашисти атакували нас дронами. Були побратими, які збивали ворожі безпілотники. Але ворожі оператори заводили квадракоптери з боку сонця, яке сліпило і не дозволяло контролювати небо. Одночасно працювали ворожі снайпери. Отож, коли під час чергового прильоту відчув гострий біль у нозі, зрозумів, що я – поранений. Як потім виявилося, і осколком, і снайперською кулею.
Спробував спинити кровотечу турнікетом, але нога була вивернута у протилежний бік. Тоді почав думати як подати знак своїм, що я вже «трьохсотий». А тут – новий приліт. Коли відшуміли осколки, підняв голову, дивлюся, під парканом сусідського будинку йде дід, не ховаючись, у повний зріст.
– Діду, – кричу йому, –ховайтеся, уб’ють. А дід – нуль уваги. І тоді я зрозумів, що в людей, для яких жахіття артилерійських обстрілів триває уже майже рік, психіка не реагує на небезпеку, а інстинкт самозбереження не спрацьовує, притупився. Старий, зачувши мене спокійно підійшов, ніби довкола нічого не відбувалося, неквапливо почав підсобляти з турнікетом. Не вдалося. Тоді він встав, роззирнувся:
– Он там, – сказав, – здається наші. Зараз піду покличу.
За якусь хвилину біля мене були солдати з 53-ої бригади. Відразу ж за ними підбігли побратими з моєї роти. Серед них мій товариш Сєрьога, він уміло наклав турнікет, спинив кровотечу.
– Що, козак, думав залишили тебе? Своїх не лишаємо.
Тільки підняли мене – черговий приліт. Автоматично всі впали. Разом зі мною. Отак під обстрілами мене й виносили. Ми відходили, а слідом за нами – прильоти. Стан був – не передати. Біль був моїм. А от решта, здавалося, відбувається не зі мною. І зараз не знаю з якого дива почав рахувати кількість прильотів, а відповідно, і число падінь і підйомів. Рахунок довів до тридцяти, а далі й на це перестав звертати увагу. Останньою перешкодою була повалена високовольтна лінія. Обійти не можна, а рухатися треба – вибухи підганяли. Була не була. Почали перелазити. Нам пощастило – дроти були знеструмлені. Ось так допхалися до медиків нашої бригади.
– Тому і не добув два дні, – усміхається мій співрозмовник.
– До завершення «вахти» на нулі?
– Ні, до річниці відкритої навали. Мене поранило 22-го лютого. Очікували, що 24-го орки будь-якою ціною прагнутимуть оточити захисників Бахмута. Але наші позиції були незламними, хлопці з мого підрозділу вогневої підтримки відкинули ворогів. Щоправда, без мене: мною вже опікувалися військові лікарі Олександрівського госпіталю.
В Олександрівці Юрій пробув недовго. Пораненого перевезли в Слов’янськ. Там зробили першу операцію. Далі через Дніпро – у Львів. Знову операційний стіл, на який його клали декілька разів, оскільки ворожа куля та осколки снаряда зробили рану досить складною. Зі Львова Колєснікова переправили в Ужгород, де тамтешні військові хірурги ще тричі опікувалися ним. А всього операцій було сім. Медики зробили все можливе, щоб зберегти ногу. А далі вже молодий організм має боротися за відновлення. Наприкінці квітня Юрій вже був у рідному селі. Так закінчилася Бахмутська епопея нашого земляка.
– І як проходить реабілітація?
– Переважно поки що доводиться лежати, але прагну побільше ходити. В основному приділяю увагу дітям – малечі потрібна батьківська увага, ласка…
І тут я помічаю, що в поведінці Колєснікова з’явилися ознаки якоїсь некомфортності. І тільки тоді, коли він нервово переклав милиці з однієї руки в іншу, я збагнув: настав час робити щоденні продедури.
На пропозицію зробити світлину – відмовився.
– Нога загоїться, а тоді час покаже: буде перемога – працюватиму, а ні – знову піду на службу. Недарма ж «Санич» говорив мені: «Війна не закінчена».
Ми попрощалися. Дивлячись Юрію вслід розумію, як важко дається йому хода. Але він намагається крокувати твердо. Воїну конче потрібно подолати цей шлях, де кожен рух – крок до свого, до нашого, до переможного майбутнього. Хай і крізь біль.
Віктор ЧУПРИНА
