Україна нині переживає найбільше випробуваня своєї новітньої історії – веде збройну боротьбу за незалежність і територіальну цілісність. З 2014-го року українські військовослужбовці захищають свою землю, в запеклих боях б’ють російських загарбників, які несуть нам біль, розруху, кров і смерть.
Вороги прагнуть поставити українців на коліна. Але наші мужні захисники незламним редутом стали на шляху окупантів, зриваючи їхні задуми. Небачений героїзм шокує світ.
Ми несемо в цій війні тяжкі втрати. Щоразу важче і важче отримувати звістки про загибель найкращих українців, цвіту нації, усвідомлювати, що ще ненароджені діти стають сиротами. В числі Героїв – наші земляки.
Стають по черзі в селах на коліна,
В містах стають, пошану віддають.
Дітей везуть додому в домовинах,
А там дощі за ними сльози ллють…
Шостого серпня мешканці Квітневого, Єрчиків, Яблунівки, Романівки, Кошляк стали живими меморіальними коридорами, проводжаючи в останню путь мужнього оборонця вітчизни, сержанта Збройних сил України командира другого відділення 6-ої роти другого батальйону 46-ої омб Сергія Володимировича Міськова.
Він був одним із перших добровольців, які стали на захист рідної землі ще у 2014-му році. Мужній воїн, справжній патріот, він гордився тим, що може захищати рідну Україну, український народ. Сергій Володимирович хотів бути взірцем для сина, а став гідним прикладом для всієї країни.
Сергій народився 20-го травня 1977-го року в селі Кошляки. Десятирічним осиротів і був єдиною опорою для молодших брата та сестри. Виростав працьовитим, всього домагався сам, будь-яка робота була йому в радість. Гарно вчився, закінчивши дев’ять класів Романівської середньої школи, продовжив здобувати освіту в Андрушівському професійному ліцеї за спеціальністю «механік». У 18 років був призваний до армії, служив у 169-му навчальному центрі «Десна». Після звільнення в запас працював у Києві, останнім часом – інженером з обладнання в Національному спортивному комплексі «Олімпійський». Згодом одружився з Катериною Петрівною. У 2004-му році щаслива пара стала батьками сина Олександра.
Коли почалася повномасштабна військова агресія, 24-го лютого, Сергій сказав: «Я маю бути там!» і вдруге пішов захищати свою батьківщину. Обороняв Київщину, загинув при виконанні бойового завдання на Херсонщині. Сподівався повернутися додому живим – повернувся Героєм.
Військовики вносять труну з тілом Героя на його рідне подвір’я.
Після відправи, яку відслужили священники Попільнянського благочиння Православної церкви України – благочинний отець Михайло з Почуйок, отець Михайло з Романівки, отець Олександр з Квітневого, отець Ігор з Попільні – накриту державним прапором труну понесли до місця вічного спочинку Героя.
Процесія зупиняється перед входом на кладовище. Під звуки метроному земляки вшановують хвилиною мовчання пам’ять Сергія Володимировича Міськова. Про життєвий шлях та мужність Героя розповів Іван Васильович Сапатюк.
Сільський голова Квітневої територіальної громади Анатолій Станіславович Олійник з болем у серці розповідає про мужність наших земляків з Романівки та Кошляк, шестеро з яких поклали голови у боротьбі з ворогом. Висловлює глибокі співчуття родичам Сергія Міськова.
З прощальним словом звернувся начальник п’ятого відділу Житомирського територіального центру комплектування та соціальної підтримки Володимир Віталійович Гейдор:
– У 2014-му році, коли на Донеччину посунула ворожа навала, Олександр Міськов, не роздумуючи, взяв у руки зброю і став на захист Матері-України, а вже 24-го лютого нинішнього року він був у військкоматі. Сергій Міськов беззастережно виконував накази, був готовий до будь-яких складнощів, ризиків, небезпек. До останнього дня безстрашно боровся з ворогами і ціною власного життя довів свою гідність слави захисника України. На превеликий жаль, війна забирає найкращих. Та віримо, що жертви не марні. Ворог буде розгромлений, а Перемога – за нами. Бо якщо програємо, то не буде України, не буде українців, не буде нас з вами.
Провести в останню путь Сергія Міськова прийшли його бойові побратими, з якими він пліч-о-пліч бив ненависного ворога.
– Пам’ятаєш, Сергію, – сказав один із них, – 24-го лютого ми разом прийшли до військкомату, а до цього ми дружили, мріяли, будували плани на майбутнє. Та не судилося… Все болить: і серце, і душа, якщо ми залишимося живі, прийдемо на твою могилу пом’янути тебе. А поки що обіцяю одне – ми помстимося за тебе.
Поминальне слово про Героя сказав священник Михайло Ільницький:
– Найважче прощатися з тим, з ким тісно спілкувався. Я пригадую нашу останню зустріч, коли він їхав у Попільню і говорив мені: «Отче, треба їхати. А те, що недоробили, ми ще встигнемо зробити». Він найбільше любив Україну і за неї поклав свою душу і тіло.
А ще прозвучали слова, що кожен із нас, хто живе без пострілів, вибухів і втрат рідних людей у неоплатному боргу перед загиблими героями-земляками: Сергієм Міськовим, Олександром Радисюком, Ярославом Дмитрівим, Олександром Олійником, Дмитром Дубиком, Віталієм Прокопчуком.
Звучать слова щирого співчуття родичам, близьким, бойовим побратимам покійного.
Світлий, добрий спомин про звитяжного захисника України Сергія Володимировича Міськова назавжди залишиться у наших серцях.
Слава Україні! Слава нації!
Віктор ЧУПРИНА