Готові захистити ціною власного життя

20 червня відзначається Всесвітній день біженців, проголошений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН для привернення уваги до становища біженців та внутрішньо переміщених осіб. У 2022 році світ шокувала безпрецедентна гуманітарна катастрофа, спричинена повномасштабною війною Росії проти України.
Майже третина наших громадян була змушена залишити свої домівки. Рятуючись від війни, 7,5 млн осіб перетнули кордон України. Ще 7,1 млн українців стали вимушеними переселенцями в межах країни. Кожна третя дитина була позбавлена можливості лягати спати у своєму ліжку…

Бездомну собаку звали Багіра. Де ділися її господарі, можна тільки гадати. Голод пригнав її до кухні Новоград-Волинської механізованої бригади, яка була тоді в зоні АТО. Вдячність за щедрість кухарів і людську ласку собака демонструвала як тільки могла. З готовністю прийняла кличку Багіра. Невдовзі віддячила по-справжньому: сидячи біля сходів у бліндаж, Багіра прожогом кинулася всередину сховища. Бувалі в бувальцях фронтовики здогадалися – буде обстріл.
І дійсно, тільки-но встигли сховатися, рашистські ракети переорали місцевість. І так було не раз. Отож, коли настав час ротації, Багіру забрали з собою. Подорожуючи частиною, вона побувала в Новограді-Волинському, на Гончарівському полігоні. Коли приходив наказ вирушати в зону бойових дій, собака поверталася на свою малу батьківщину.

Співрозмовник Володимир Володимирович Родичев з інтересом слухає мою розповідь і довго роздивляється кадри з пам’ятником Багірі. Він – кінолог.
Розмова продовжилася звичним запитанням:

– Як зародилася любов до собак?
Володимир усміхнувся спогаду дитинства:

– Одного разу пішли з мамою на базар, скупилися. Мама хотіла ще купити мені щось з верхнього одягу, отож і запитала: пальто чи куртку? Чи що ти взагалі хочеш?
Я відчув, що в цей момент керую ситуацією і не проґавив:

– Хочу собачку, он ту.
Мама тільки руками розвела, похитала головою, але слово – не горобець – пішла питати ціну цуценяти. Так у мене з’явився перший власний песик.
І оте ставлення до чотириногих друзів залишилося дотепер.
Про кінологію Володимир Володимирович може розповідати довго, до безкінечності.

Собака – не тільки твій друг, не тільки твій оборонець, але й однодумець. Скажімо, на змаганнях він заступив за стартову лінію. Змінусують бал. Команду подавати заборонено умовами суперництва: а Ерма гарно дивиться тобі в очі, ніби питає чи все правильно. Моргаєш непомітно для інших – вона займає правильне місце і таких «хитринок» цілий набір. А на кожну з них витрачено багато часу, наполегливості, нервів, а головне – ласки, доброти, любові.

– Володимире, кінологія – це не робота, а спосіб життя. Коли всі проблеми, в тому числі й сімейні, стають другорядними. Як на це реагує дружина?

– Ілона мене підтримує в усьому. Вона взагалі у мене жінка-вогонь. Працювала швачкою. А серед клієнтів траплялися і прорашисти, які відкрито намагалися посіяти паніку, залякати. Починали з «русскіє ідут». В таких випадках Ілонка вибухала: «Сєпарів не обслуговую! Геть!!».

– І чи багато в Сіверську було таких, що чекали «асвабадітєлєй»?

– На тисячу мешканців 75-80 чоловік, враховуючи, що населення міста складає 11 тисяч жителів, виходить майже 900 сєпарів.
Хто ж він, мій співрозмовник? Володимирів життєпис нічим не відрізняється від біографії його ровесників: середня школа, з 1994-го року служба в армії: потрапив в танкові війська, вчився у школі сержантів у відомому навчальному центрі «Десна». Зі спеціальністю «командир танка» отримав звання «старшого сержанта”: служба подобалася, позаяк танки Т-64А і Т-64Б були на той час надсучасною зброєю.

– Думав навіть залишитися на надстрокову службу, але пригадайте 1996-ий рік – міністри оборони з російськими паспортами «дерибанили» і обезкровлювали українську армію. Витримати було важко, і я звільнився у запас. Друг допоміг влаштуватися контролером у бахмутський слідчий ізолятор.

– І що доводилось конт-ролювати?
– Здебільшого поведінку затриманих у камерах. Щоб не різали вени, щоб не вдавалися до суїциду, щоб не було «розборок» за політичними переконаннями і за національною приналежністю.

– А як стали кінологом?

– Для контролю внутрішніми периметрами використовували 24 собаки. Ними опікувалися два кінологи. Допомагав їм годувати, підміняв у час відпустки. Одне було погано – собача гвардія була різношерстою. Поповнювалась випадковими екземплярами (покусав господаря пес-здоровань – привезли до нас: «Вбивати шкода. Забирайте») Забирали.
І починалися проблеми. Треба було ламати характер п’ятирічного собаки. А це непросто. Справлявся з цим лише інструктор-кінолог Юрій Тібекін. Він і запропонував: «Іди до нас. Служба інспектора-кінолога дуже цікава. Треба створити власний розплідник, щоб мати вихованих цуценят-помічників, які виросли на твоїх руках, чекають на тебе, раді твоєму приходу. І виростають готовими захистити тебе, навіть ціною власного життя.

– А як опинилися у Фастові?
У відповідь Родичев показує і коментує фотокадри:

– Подивіться, що лишилося від мого двоповерхового будинку після прямого попадання касетної бомби. Я, Ілона і син Денис були вдома, перечікували артналіт у підвалі. Слава Всевишньому, перекриття витримало. А оце такий вигляд має болванка і каркас касетної бомби. Для порівняння попросив сусіда потримати. Бачите, вище людського зросту. А це я в уніформі зі своєю улюбленицею Ермою. 2012-ий рік. Республіканські змагання в Коростені. Там ми завоювали перше місце по Україні, отримали кубок і грамоту. Ерма померла через два роки, у 2014-му, під Новий рік, коли вибиті нашими підрозділами рашисти почали обстрілювати Сіверськ з гармат і мінометів. Звуків божевільної канонади собаче серце не витримало. Розірвалося.

У Фастів Володимир приїхав до свого двоюрідного брата Андрія Березанського, який запропонував жити в нього. Він тепер мешкає сам. Родина в Естонії. Андрій також був там. Але після 24-го лютого повернувся в Україну. Волонтерить. Знову збирається на Схід. Чим можу, допомагаю. Андрій з тих, кому до всього є діло: готуючи допомогу фронтовикам, одночасно воює за головну церкву Фастова з прихильниками Московського патріархату. І тут я йому також союзник.
Володимир пригощає чаєм, пропонує печиво, яблука, банани. Не відмовляюсь, бо знаю, що існує такий синдром абсолютної втрати – потреба поділитися тим, що маєш.
– І з роботою допомогли давні друзі – спеціалісти-кінологи Олександр Степаненко і Володимир Карус. Тепер ми з Кобою (собака, який з’явився після Ерми) при звичному ділі: шукаємо наркотики, вибухові речовини, зброю і так далі.

– І як вам живеться на новому місці?

– У родичів, – з сумовитим усміхом говорить Володимир Родичев, – добре. Але ж я мав до війни власне місце проживання – на Луганщині, у рідному Сіверську, у власному домі. І міняти його не збирався.

Віктор ЧУПРИНА