Нашим читачам добре відоме ім’я Федора Рудого. Кілька років він працював кореспондентом нашої газети. Читачі захоплювалися його публікаціями. Нині Федір Рудий – захисник, перебуває на передових позиціях. Однак не перестає ділитися своєю творчістю. Тільки пише він тепер у перервах між обстрілами, в окопах. Автор описує своє дозвілля під час служби, ділиться роздумами, які перетікають з реальності в мрії. Його твори проникнуті армійськими буднями, а деколи й гумором. Так чи інакше його нариси і вірші допомагають пересічним людям краще зрозуміти війну.
Вкотре ділимося з читачами творчістю автора і військовослужбовця Федора Рудого.
Застиглі слова
Чашка. Пара.
Час, що лишив на потім.
Обсипається вечір, як стіни окопів
Вистигають слова
Кислувато-гіркі –
Ложка кави і ложка цукру.
У калюжі й рови
Сни стікають з бійниць
І стриножений вітер
З них питиме сутінь
Грію руки
Стискаючи теплий метал –
Ложка кави і ложка цукру.
Біжить степом табун
Рве приходів ланцюг
На зіницях застиглого неба
Виблискують краплі ртуті
Запах пороху і тютюну
Дим, як пам’ять, важкий –
Ложка кави і ложка цукру.
Сторожка сіра тиша
Вилазить із нір
Обсипаючи землю в окопах.
І з холодної чашки
Вихлюпує ніч
Як застиглі слова
Що залишив на потім.
Два життя
Одне з найгірших питань, які можна задати військовому, це славнозвісне: “Скількох ти вбив?” або “Як воно, коли когось вбиваєш?” І попри всю нетактовність та тупість такої цікавості, коли мені нарешті випало їхати у відпустку, я замислився. Бо ж дійсно, можуть і запитати. Краще бути готовим.
Відповідь мала бути коротка і лаконічна. Бажано з промовистим поглядом, який знизить інтерес співрозмовника до мінімуму. Але як це краще сказати? “Двох” чи “На моєму рахунку двоє”? Чи “Я забрав два життя”? Хтозна як його краще.
Вперше то сталось влітку. Ми стояли на посту, спостерігаючи у тепловізор, як за метрів двісті від нас лисиця шастає біля кролячих нір. Загалом, це хороший знак: сторожкий звір не буде почуватися так безпечно, якщо поруч є людина. Тому можна було трохи розслабитись.
Стояла тепла, зоряна ніч. Пахло степом, літом, спокоєм. І менш приємно – димом, що курився з тліючої спіралі від комарів. У зеленішій частині нашої посадки кувала зозуля, на річці квакали жаби. Сюрчання коників зливалося у фоновий шум, що заколисував, нагадуючи про дитинство. Лівіше нас вдалині працював міномет, чулася стрілкотня. Автоматні черги, кулеметні. На великій відстані вони нагадували потріскування дров у печі. Всі звуки зливалися у гармонійну симфонію, яку вже хвилин з десять псувало мишаче шарудіння у смітнику.
Загалом, сміття ми збирали у мішок на кухні, але на СПшці теж зробили для зручності. Порожній цинк від патронів стояв у спеціально викопаній ніші в стіні. Туди хлопці кидали бички, обгортки від шоколадних батончиків та різний дріб’язок. І мабуть, ще щось їстівне, бо та клята миша ніяк не могла заспокоїтись. Шарудіння дратувало і я кілька разів ударив ногою по цинку. За мить шурхіт продовжився.
– Та їй пофіг, що ти там б’єш. – засміявся Саньок. – Це ж окопна миша, вона тут під обстрілами виживає. Нашов кого лякати.
Ніби на підтвердження його слів шарудіння посилилося, стало ще наглішим.
– Ох ти ж скотина. – я спересердя гупнув ногою ще кілька разів. Цинк трохи висунувся з ніші, і наступним ударом ноги я загнав його назад.
На диво, шурхіт зник. Пройшло секунд десять. Тиша.
– Ти диви, невже здохла? – мій напарник витяг смітник і присвітив червоним ліхтариком. У кутку лежало нерухоме мишаче тільце.
Це був перший випадок на війні, коли я когось вбив.
За мить Саня взяв трупик за хвіст і підніс ближче до обличчя.
– Точно. – задоволено констатував. – Готова. Можеш нашкрябать зірочку на калаші. Перша є. Це ж перша твоя?
– Ага. – буркнув я, чомусь відчуваючи провину перед нещасною. – Перша.
А за кілька днів трапилася й друга.
Бігла собі по окопу, хто зна куди і нащо. Я саме стояв, прихилившись до стіни. Бачив її чітко. Тонкий хвостик, масна, сіра шерсть. Чорні зернята очей. Коли миша опинилась поряд, моя нога раптом сіпнулась, гупнувши по втоптаній, сухій глині. Навмання, на удачу. А виявилось, доволі влучно.
Проте мук совісті вже не було. Недарма кажуть, після першого вбивства звикаєш.
А ще, мабуть, вплинула безповоротня втрата моєї парасольки. Не питайте нащо вона мені, але річ була хороша. Якраз закінчилися дощі, а я, замість забрати її назад у бліндаж, так і залишив на СПшці. Якраз на перетині мишачих магістралей з поля в окопи. Зрештою, що з нею могло статися? Абсолютно несмачна парасолька. Ніякого наїдку. Мінімум калорій.
Як же я помилявся.
Бо коли наступний раз відкрив її, то побачив крізь сузір’я дірок зоряне небо. Неймовірної краси зоряне небо, спиці та клапті чорної матерії.
Отака історія.
Тож якщо мене хтось запитає скількох я вбив, то краще відповідатиму коротко та лаконічно. Ще й дивитимусь отим красномовним поглядом, щоб не розпитували далі. А як, а де, а кого.
Зрештою, яка різниця?
Федір РУДИЙ
