Є окрема планета в сузір’ї Україна: селище Буша на Вінниччині. Про нього можна розповідати годинами. Якщо коротко: хто був – довіку не забуде, а хто не був – втратив особливий світ.
Але. Окрім Національного заповідника, Сторожової вежі, Музею Трипільської культури, Гайдамацького яру, Скельного храму, козацького цвинтаря, лабіринту, двох чарівних річок Бушанки і Мерефи є в Буші абсолютно дивовижні люди. Характери – хоч малюй. Харизма – хоч падай: приголомшлива.
Одну таку пані Неповторність я мала щастя зустріти просто біля плити, на кухні туристичної садиби «Арт-драбина». Не могла відмовити собі у задоволенні взяти інтерв’ю в однієї з Берегинь Буші. І не лише я її найменувала Леді Ді. Знайомтеся. Не пошкодуєте.
Буша і бушанська невістка
– Що Вам, пані Діано, хотілося б розповісти про себе людям? Хто Ви є?
– Все дуже просто. Я – Діана Мальчик. А дівоче прізвище Добровольська. Насамперед я – людина, яка росте і хоче зростати у різних напрямках. Бо доля змушує. Про нас зараз кажуть: виживе, хто зможе інтегруватися. Перевчатися.
Маю педагогічну та юридичну освіту, працюю вчителькою історії і правознавства у Бушанській школі.
– Ви родом з Буші?
– Живу в Буші 19 років. Називаю себе «бушанська невістка». А народилася за 49 кілометрів звідси – у дуже гарному, мальовничому, прогресивному селі Велика Кісниця на березі Дністра. То зовсім інакша «паралель» Ямпільського району: на кордоні між Молдовою і Придністров’ям. Я звикла до стрімкої, гірської, блакитної водички. Село має дві пекарні, аптеку, лікарню, магазини. Ще у Кісниці заведено бути законослухняними: там всі, хто мають бізнес, платять податки.
За час, відколи живу в Буші, тут багато що оновилося. Я приїхала на початках розвитку Бушанського національного історико-культурного заповідника. Відтоді його облагородили, реконструювали. Побільшало туристів.
– Як сталося, що опинилися у ролі шеф-кухаря туристичного маєтку «Арт-драбина»?
– Після освітньої реформи сталося не так, як гадалося. Закрили 10-11 класи у нашій школі, а дітей везуть дві години до опорного навчального закладу – школи імені Івана Богуна в місті Ямпіль. Хтось вважає, що дитина після двох годин їзди, готова «вступити у бій» з науками. Ухвалу прийняли на рівні району.
Дуже багато питань до освітніх реформ. Вважаю, що жодна реформа в системі освіти у нас ще не здійснена для блага дитини, учня.
Я добре знайома з «Новою українською школою» («НУШ»). Частина шкіл працюють зараз за системою «Сучасна українська школа» (СУШ), а частина – за «НУШ». Чесно кажучи, якби у нас хоч один міністр освіти працював у школі хоча б років п’ять, повірте, реформи були б зовсім інакші. Потрібні соціальні ліфти для того, щоб досвідчений педагог міг стати міністром освіти. Людина має вболівати за справу, а не догоджати тим, хто згори. Наразі ж все зроблено, аби обрізати бюджет школи.
Наприклад, у мене було 18,5 годин уроків історії, а коли 9-11 класи забрали в іншу школу, залишилося 11 годин. Отака економія. Мене, вчительку, ці «реформатори» турляють на пошук заробітку поза школою. Педагогу необхідно підпрацьовувати, бо на 11 годин не виживеш, якби навіть була суперталановитою.
Я два роки підпрацьовувала так само в туристичному центрі. Потім – на збиранні яблук. Якось ішла дорогою, а директорка «Арт-драбини» Світлана Телець побачила мене і каже: «А чи не хочете працювати у нас?»
Відтоді працюю вже шостий рік. За один заїзд можемо прийняти близько 25 туристів.
Світлана Борисівна створила чудову зону комфорту. Спершу були два будинки і перша галерея, яка використовувалася також як двомісний номер. Господиня «Арт-драбини» має унікальне художнє бачення: в кожну деталь душу вкладає, до кожного камінчика придивляється. До нас приїжджали люди – і ми буквально жили ними, а вони – нами.
Перше правило: «Турист не має залишатися без уваги». З перших днів намагаємося надати гостям повну інформацію, адже Буша – дуже багатогранна. Не тільки заповідником славиться. Наприклад, я живу на Татарській горі, й усім рекомендую: ну вийдіть ви зранку на ту гору, подивіться, як туман огортає село – будинок за будинком, дерево за деревом. Це треба просто бачити і відчути.
Взагалі нашою українською природою треба просто насолоджуватися. Вийди і послухай ранок чи вечір. Повний релакс.
Лісу я зазвичай боюся, а тут насолоджуюся: спостерігати за лісом у Буші всі чотири пори року – це казка. Бачити красу навіть у дрібницях – це кредо Світлани Борисівни. Ми звикли одна до одної. А коли перейшли в нову кухню – стільки чую історій. Хоча люди різні, але нам трапляються порядні, чемні гості. Можливо, подібне – до подібного.
Нам, українкам, не треба коня на скаку зупиняти. Він у нас приручений
– Пані Діано, Ви – майстриня розповідати смішні й драматичні історії з життя. Часто трапляється неординарне?
– Розкажу, як туристи «геморой» лікували. Іду якось на Дорошівку. Літній день. Жарко. Дивлюся – «мужчинки» такі: за 70 років жорстко. Лисина – від вуха до вуха. І циці як у жінок. Стоять у річці і роблять дивні жести у воді. Я, як будь-яка жінка, знаю, що треба промовчати, але ж – ну не можу. Гукаю до них: «Хло-о-опці!» В одного верхня вставна щелепа отак і впала. А я й кажу: «Ця вода від геморою не допомагає». Вони дружно зареготали та й повискакували з води. Я розсекретила їхній секрет: явно не геморой «лікували».
Або ось така бувальщина. Поїхали чоловік з дружиною до Європи на заробітки. Жінка побачила тамтешні порядки та й каже: «Насіяли якоїсь дикої трави, повистригали. А фотографуватися де? Ні соняшника, ні рапсу!»
Бували й прикрі випадки. Живу на краю села. На моєму городі росли рябі кабачки з огудиною, в якій є такі гостряки, що тіло рвуть ледве не до кістки. Біля лісу у мене була ними засаджена ціла ділянка. А поруч – галявина. Приїхали одесити, засмагали. Одна жіночка – маленька, тендітна – забажала скоротити шлях і пішла через мій город. Влізла у кабачки і не знає, як вийти. Кричить до мене «Тьотю-ю-ю!» А я кажу: «Тьотя на «манси» не ведеться. Можу хіба сокиру тобі кинути, щоб ти якось розрубала собі шлях». Але я її пошкодувала: взяла велику лопату і прорубала їй дорогу. А вона каже: «Кабачок мене з’їв».
А ще у мене були індики. Якось «міські люди» забажали полювання собі влаштувати і звернулися до мене: «Продайте або дайте нам індиків. Будемо робити сафарі». Звісно ж, я відмовила. Кажу їм: «Я – жінка, і я – проти насильства. Але якщо мене розізлити, я тако круть вам голову – і все, хлопці». Після цього вони зрозуміли, що гроші не все вирішують і не все купляється у цьому житті. Але осад залишився: за кого нас маєте? Невже я за кілька гривень дозволю знущатися над домашньою птицею? Відсіч отримали від мене. Урок.
А взагалі, ось вам золоте правило: як українська жінка сказала – так і буде. Знаєте, нам, українкам, не треба коня на скаку зупиняти. Він у нас приручений. Він нам служить. Ми можемо все зробити самі. Нам треба Перемоги і якогось дива в економіці, щоб ми могли працювати й заробляти.
Буша – величний історичний центр
– Бушу називають місцем сили. Безпосередньо живучи тут, Ви відчуваєте той особливий потік сили?
– Прикро, що Бушу виокремили і розвивають лише як місце сили. Насправді Буша – це величний історичний центр. Може, тому тут є і місце сили, що дуже багато було пролито крові, і тут завжди жили вольові, сильні люди. Знаємо про подвиг Мар’яни Завісної. Але, на жаль, вся героїчна історія Буші стала маленьким штрихом на тлі популяризації езотерики.
Нам дуже важко у селі Буша пережити день літнього сонце-стояння. Чому? По-перше, багато представників різних вірувань поводяться не вельми коректно. Наприклад, дуже кричать уночі, коли все село спить. Літо, спека, всі вікна відкриті. Селяни хочуть нормально відпочити, бо зазвичай мають важкий трудовий день. А гості – проводять обряди й ритуали.
Часто на могилах своїх померлих родичів, коли йдемо упорядковувати, можемо знайти що завгодно: пір’я чорної курки, якісь ножиці чи ножі.
Кілька років тому я повела подругу з родиною її сина, який живе в Німеччині, в Гайдамацький яр. Ми були шоковані: якесь зерно розкидане, цукерки, стрічки прив’язані до дерева, примотаний квиток «Ямпіль-Вінниця». Вже не кажу про сміття. Тримали маленьких дітей за руки, щоб нічого не зачепили.
Приїжджають у Бушу шамани. Гарно сказала одна жінка: вони всі – аферисти, тому що кожен справжній шаман черпає силу зі свого регіону, зі своєї землі. Жоден мольфар з Карпат не поїхав у Перу чи в Африку шукати сили і натхнення. З цього можемо зробити висновок, що приїжджають заробітчани. Людина, яка володіє силою духу, не полишить своєї території і не поїде шукати підтримки деінде. Шкода, що наживаються на цьому непорядні люди.
Мені як вчительці історії прикро, що забувають звитяжну історію Буші. Героїчна облога Буші, подвиги бушанців – це героїзм всього українського народу. Відчайдушно стояли, пожертвували своїм життям та життями своїх дітей заради майбутнього України, заради спасіння української державності. І це замовчують. А от коли йдеш на старе кладовище – бачиш «мальтійські хрести», ножиці, якісь бусики. І пішло-поїхало. Для чого?
От нині у нашій державі – страшна війна. Великі втрати. Матері, жінки, чоловіки їдуть до Буші зі сподіваннями, що це їм допоможе. І наштовхуються на шахрайство. І ти відчуваєш, що в людей – відчай. Тому ми – люди, які працюють у «Арт-драбині», маємо зробити все, щоб надихнути гостей Буші до життя. На мою думку, наша господиня Світлана Борисівна надихає кожного навіть своїми картинами та неповторним дизайном території.
Тим ми і цінні, що добрі, чемні, порядні
– На чільному місці в Буші – храм Святителя Феодосія Чернігівського, довкола якого точиться протистояння між московитською та українською церквами. На чиєму боці громада?
– Храм у Буші – ще московського патріархату. Це – наш біль. Громада села Буші проголосувала за перехід до ПЦУ, але батюшка і церковний хор не хочуть переходити, відбріхуються. Бентежить бездіяльність нашої обласної, районної і державної влади.
Взагалі як вчителька історії я вам скажу: 1991 року ми дуже багато помилок зробили. Релігія, мова, економіка,освіта, культура, армія – все треба було будувати одночасно. Ставити питання руба. Тоді всі ми, українці, були на підйомі духу, всі хотіли міцну, гарну, багату державу. Зволікали, були надто толерантні – от і маємо нині лихо.
Не знаю, чому зараз не згадується той факт, що саме донецькі шахтарі серед перших відстоювали свободу в Україні – згадайте їхні протести в Києві. Це один із чинників, що призвели до нашої незалежності. Але це замовчують. Чому? На Донеччині – теж наші люди. Треба було на цьому акцентувати й 2014 року.
Або ж 1991 рік. Величезні питання до юристів. Після Другої світової Україна була зруйнована на 81 відсоток. Чому ми опинилися за бортом, а росію назвали переможницею у Другій світовій війні? Чому їхній посол Небендзя досі в ООН? Треба ці питання піднімати на міжнародному рівні.
У нас багато промахів. Але тим ми і цінні, що добрі, чемні, порядні.
Якось приїхали до нас французи: дві жінки і чоловік. Одна з них і її дід – з Галича, що на Львівщині. І вона каже: «Знаєте, збережіть Україну такою як є! Не треба вам асфальту…» Хоча якщо порівняти, то за 20 років село Буша стало набагато чистішим. За 30 років ми, українці, все-таки наблизилися до Європи.
У батьківській хаті, де 1976 року я народилася, була гаряча й холодна вода, бойлер, ванна й унітаз. Бо в українця все має бути красиво і корисно. Та ще й вміємо заспівати. Оце в нас було, є і буде. Хоча за часів радянської влади ми трохи занехаялися. Згодом подалися на заробітки через безгрошів’я. Але за роки незалежності таки помітно «піднялися».
Зараз, можливо, нас Бог покарав за те, що ми дуже довірливі були. Ще 2012 року день російської мови відзначали в Україні на державному рівні. Але на нашу долю випало виправити цю несправедливість…
Яку країну побудуємо – таку матимемо
– Пані Діано, а якби Вам дали владу, що хотіли б змінити на краще у нашій державі? І, зокрема, у селі Буша?
– На мою думку, велика помилка, що у нас пишуть різні підручники з історії України. От є підручник одного автора для 11 класу. Я з ним дискутувала. Мені потрібно більше конкретики і власного бачення. Це питання до Міністерства освіти: на новий рівень виводити нашу з вами історію. Маємо не два абзаци про голодомор вивчати чи мати одну годину на тиждень для вивчення історії України. Це – мізер. Тоді як математики – 3-4-5 годин щодня. Математика теж потрібна: розвиває логіку. Але я вважаю, що історії має бути більше. Той автор мене запитав: «Де візьмете години?» Я кажу: «Після уроків наздожену».
Історія не тільки виховує свідомого українця, а дозволяє громадянам у майбутньому не робити помилок у державному будівництві. Якби наші державні мужі, починаючи хоча б з середньої управлінської ланки, гарно вчили історію, таких помилок нині не було б. Це помилки ще з 1991 року.
Кажемо, що ми довго були під владою московії та 75 років – в Радянському союзі. Але вже 32 роки Україна незалежна. Однак половину того, що вороги стерли в народній історичній пам’яті, ми ще не відновили. Чому?
А ще у нас з кожної реформи прагнуть щось покласти собі в кишеню. Корупція – це не проблема сьогоднішнього дня. Зокрема, в судовій і правоохоронній системі.
Треба всім починати з себе. А ми «махаємо» наверх. Чому влада така? Бо ми такі. Хочемо все мати і нічого для того не робити. Вміємо насміятися, обсудити. Якщо почне зміни на краще кожен сам із себе – зі своєї порядності, чемності, то нас чекає дуже велике майбутнє. Упевнена в цьому.
Коли я прощалася з Максимом Швецем, – просила у нього: «Вибач, дитино. За наші оті голосування з 90-х років». Бо ми вибрали не того. Якби обрали Чорновола – багато що було б інакше.
Яку країну побудуємо – таку матимемо. Ніхто замість нас цього не зробить. Маємо сподіватися і молитися за те, щоб у нашому суспільстві було більше честі, порядності. Ми на це заслуговуємо. І маємо самі цього досягти. Створити.
Я б хотіла, щоб туризм у Буші й надалі розвивався. Щоб і звичайні люди змогли побудувати собі будиночки біля хати та приймати туристів. А поки що пересічні бушанці не здають власних осель туристам. Це роблять підприємці, які мають бізнес або туристичну компанію.
Хочу, щоб всі у селі були задіяні у туристичній справі. Тоді Буша розвиватиметься. Хтось продавав би молочну продукцію, хтось – домашні яєчка. У нас же мало вже й корів лишилося, бо нема де збувати молоко. А так люди мали б дохід та роботу.
Чого нам у селі не зробити рай? Є чимало приміщень. Приведіть сюди виробництво. Хай люди працюють. Ми, українці, легко навчаємося.
Нас чекає дуже велика робота на різних напрямках. Треба розворушитися і спорудити Українську Державу. Але найперш, що нам треба, – велика, яскрава Перемога. Щоб наші чоловіки, діти, сини і доньки повернулися додому.
– Уклінна вдячність за розмову!
Ольга ДУБОВИК
Світлини автора
