З перших хвилин спілкування з Анатолієм Євгенійовичем Качинським відчувається, що він самомобілізувався до лав захисників Вітчизни-України за принципом: «Якщо не я, то хто?». Цей вибір молодому чоловікові довелося робити 2015-го року, коли на східному фронті йшли тяжкі кровопролитні бої, а натиск ворога в переважній більшості стримували добровольчі батальйони. З одним із таких доброохотних формувань – Добровольчим українським корпусом «Правий сектор» – і пов’язав свою подальшу долю Анатолій Качинський.
Того року ДУК «Правий сектор» брав участь у битвах за Авдієвку, Піски, захищав Донецький аеропорт. Спочатку нашому землякові приходилося нелегко, але поруч вміло нищили ворога надійні, готові підтримати, товариші – бойові побратими, кожен з яких прийшов на передову за покликом серця.
Запитую про перше бойове хрещення.
– Чесно кажучи, я його… проспав, – усміхається спогаду Анатолій. – Ми щойно прибули по ротації в Піски, змінили наших попередників, прямо з дороги заступив у наряд. Страшенно стомився. Змінившись, міцно заснув. І в цей час орки накрили наші позиції артвогнем – гатили з 120 – 152-міліметрових гармат і 122-міліметрових мінометів. Все «переорали». Стихло, мене розбудили. Друзі сміялися з полегшенням: «Везе ж людям».
– Ким воював?
– Ця спеціальність у «Правому секторі» називалася «бойовий зброяр». Основна робота: контроль за станом і оперативне відновлення стрілецької зброї, паралельно – підготовка особового складу.
І по сьогоднішній день в серці військовика живуть теплі спогади про тодішніх товаришів по бойовій службі. Мотивованість, адекватність, щоденне самовдосконалення, гарт у постійних боях, та ще й беззавітна готовність померти за Україну кожного з них – ось що допомогло зупинити навалу переважаючих сил путінської росії 2015-го року, коли вирішувалося питання «хто-кого?».
Два роки Анатолій Качинський воював у добровольчому корпусі, а 2017-го року підписав контракт і перейшов до ЗСУ – в один з батальйонів окремої механізованої бригади командиром взводу технічного забезпечення, де й воює донині. Першочерговими стали інші, продиктовані війною, задачі: евакуація броньованих машин з поля бою, захоплення бойової техніки ворога. Останнє – виснажливе заняття, що потребувало максимальної зібраності та повної віддачі сил. Більше того, виникла потреба вміти (і Анатолій уміє) управляти всіма видами техніки, яка стоїть на озброєнні ЗСУ і армії противника.
– Місяць тому освоїв танк, бо ні в якому разі не можна лишати ні свою, ні чужу техніку ворогові, – розповідає командир взводу. – Танки, бронетранспортери, бойові машини піхоти можуть після відновлення використовуватися проти нас. А БМП – щит і меч сухопутних військ. Вони при вмілому застосуванні багато чого можуть зробити.
– Анатолію Євгенійовичу, а де ви зустріли повномасштабне вторгнення, як це відбувалося?
Неквапливо, намагаючись не випустити з кола уваги, основні моменти ветеран російсько-української війни починає розповідь:
– Стояли тоді під Красногорівкою, ходили чутки, що орки можуть напасти, але по команді ніяких повідомлень не було. І тільки 23-го лютого, пізно ввечері, прийшло офіційне підтвердження, що буде повномасштабний напад. Так що зненацька рашисти не застали ні нашу частину зокрема, ні ЗСУ в цілому.
– У перший день кацапи нас трохи потіснили, але біля Волновахи ми їх зупинили і навіть відбили у ворога декілька населених пунктів. А 25 лютого прибуло поповнення, підрозділи доукомплектували новоприбулими, закріпили кожного з них за досвідченими бійцями, в перервах між сутичками налагодили навчання. Розуміли: почалося – треба воювати. Розвиток подій показував, що війна буде довгою. Але була впевненість, що перемога тільки за нами.
– А потім був полон. Фронт – місце, де несподіванок багато. Одного дня вирушили на підтримку сусідньої бригади, яка понесла втрати. І ми мали прикрити фланги (рашисти, як і фашисти у 1941-му, намагалися вганяти танкові клини в стик частин). І коли до позиції «сусідів» лишалося метрів 300, ми помітили військову колону. Сніг, дощ, болото – не зорієнтувалися хто це. А то були орки-спецназівці, яких сєпари провели в тил нашої оборони. Замість привітань – сутичка, стрілянина. Їх було більше, за ними раптовість, однак постріли стали попередженням для бойових побратимів, що за спиною – вороги. Орки також зрозуміли, що запланований обхід з подальшим оточенням зірвався, то ж повернули назад. Так почалося недовге, але жахливе пекло полону.
Допитували з перших годин. Вороги намагалися «вибити» інформацію про міцність нашої оборони. Анатолій вдавав, що не розуміє російської мови. Ні словом не обмовився, що бригада обороняє «подвійну» ділянку фронту. А ще зумів «злити» інформацію про кількість натовських систем протитанкової зброї. Замість ста одиниць, які мала бригада на той час, назвав цифру 2000. Це змусило орків відкласти танкову атаку. Більше того, рашистську броньову техніку, яка стояла в селі Степне накрила наша артилерія. І коли кати кричали полоненим: «Украінє капєц, бандеравской арміє капєц», ми їм показували палаючі машини, у свою чергу питали: «А що? Капець? Кому?» У відповідь – побої. Цей «аргумент» нелюди використовуваоли щоденно.
Місця утримування невільників часто змінювалися: колонії, СІЗО та гауптвахти в Ольгінці, Оленівці, Таганрозі, Донецьку. В перервах між допитами били, не давали спати, цькували собаками. Годували помиями. На добу видавали тарілку баланди з гнилих овочів та скибку хліба, що просвічувалася.
Анатолій продовжував вдавати, що не розуміє російської мови. Ворожий офіцер, юрист слідчої комітету лютував: «Мені легше допитати 5-6 чоловік, аніж тебе одного», бо ставив за мету інкримінувати статтю рашистського карного кодексу, яка передбачала 15-річне позбавлення волі за (передихніть)… «вєдєніє агрєсівной войни протів російськой федерациї» бранців це шокувало. Як кажуть: «З ніг – на голову, з хворої голови – на здорову». То ж, коли 28 березня полонених повезли на медкомісію, Качинський подумки прощався з рідними, побратимами, з Україною, відчуваючи, що 15-річне ув’язнення наврядчи вдасться пережити. Однак, як стверджує українська народна мудрість: «Дівка не без щастя, козак не без долі». Хлопцям пощастило, бо в перші тижні війни в український полон потрапило стільки асвабадітєлєй, що орки запросили обміну полоненими.
Бранців привезли в Таганрог, де посадити в транспортний літак і доправили до Севастополя. А звідтіля – у Запорізьку область.Там на лінії розмежування відкрили «вікно обміну». Серця вчорашніх в’язнів рашистської катівні сповнилися надією на визволення, тож навіть те, що в КамАЗ напхали, як оселедців в бочку, 62 людини, і доводилося лежати один на одному, сприймалося, як тимчасова незручність, яку можна перетерпіти. По-справжньому відчули себе вільними, коли опинилися на території підконтрольній ЗСУ.
– Виходимо з автобуса, хто сам, хто з допомогою інших, на милицях – свої встрічають: обійми, пропонують цигарки, роздають пакети з продуктами (нарешті людська їжа!), щирість спілкування замість звіриного гарчання орків. Між нашими військовиками метушаться працівники вітчизняних і зарубіжних мас-медіа, дошукують яскраво переконливих доказів негуманності агресорів. Анатолій помітив, як декілька операторів сфокусували камери на його понівеченій нозі – синюшній, напухлій, як колода. Спочатку сіпнувся було прикрити, а тоді подумав – нехай дивиться Європа і Америка на мучителів 21-го століття. Матеріал транслювався у новинах CNN, запис є і в Анатолія. Найперше Анатолій попросив телефон, щоб зателефонувати мамі, додзвонився, повідомив, що уже у своїх, полон закінчився. У маминій відповіді відчув: щось трапилось, щось вдома не так. На жаль, не помилився.
– Владіка нашого немає, – сказала мама.
У ту мить Анатолій зрозумів – війна для нього стала справою особистою. І до радості визволення додалося бажання повернутися у свою частину, взяти в руки зброю, бути на передньому краї.
– З тих пір я живу своїм підрозділом – своєю бойовою сім’єю. Іншого життя не уявляю. Та хіба воно може бути, коли йде війна.
Ми з Анатолієм трохи помовчали після сказаного-вислуханого. А тоді продовжили розмову про його ратний труд – евакуацію техніки з проміжної зони. Здавалося, що може бути простіше – під’їхав тягачем, накинув петлю троса і – гайда до своїх. Але ж ні. Кавалерійський наскок не проходить. Виявляється – тут ціла наука.
– Спочатку за об’єктами евакуації ведемо візуальне спостереження, – пояснює Качинський. – Паралельно за ними стежать і за допомогою спеціальних відеокамер. Далі – спільно з операторами квадракоптерів робимо «обліт» території. Інформація плюсується, після чого група евакуаторів виходить до місця «роботи».
– І вже можна транспортувати?
– Та ні. Насамперед ми з саперами оглядаємо ділянку і техніку, дивимося чи немає замаскованих «розтяжок» та інших мін, розкладаємо «приманки»: пачки патронів, предмети амуніції – речей, до яких автоматично тягнеться рука солдата. Через добу повертаємося, знову обстежуємо чи не побували тут ворожі мінери. Для цього треба мати хорошу зорову пам’ять, щоб своєчасно спрацювало шосте почуття: «Щось не так! Небезпека!! Стоп!!!» Був такий випадок. Ми мали евакуювати ворожий КамАЗ. Машина була ціла, лише колеса побиті осколками. Оглянули. Наступної ночі вирішили перетягнути на свою територію. Але і рашки теж не дрімали. Приходимо, КамАЗ стоїть, як і стояв, приманки наші не зачеплені. Та, коли наблизилися до машини відмітили, що двері кабіни ми залишали щільно прикритими, а тут вони не повністю прилягають. Заглянули в одне бокове вікно, в друге – нічого крізь скло не видно. Відчинили двері – вибухнула граната.
– Були втрати? Хтось постраждав?
– Які втрати? Все робилося на відстані. Уже були навчені, бо на війні досвіду набираєшся швидко. Так що сюрприз не вдався.
– Але ж ці всі методи, способи відомі ворогам?
– Відомі. Та це вже як шахова гра: на початку однакова кількість фігур у двох гравців, а в кінці – один переможець, як шахова задача, де білі починають і виграють. Тож треба завжди ходити білими. Пригадую, одного разу треба було евакуювати дві БМПешки, а метрів 300 маршруту начисто прострілювалися перехресним вогнем. Це й приспало пильність рашистів – нашої підготовки вони не помітили. А ми тим часом прикинули яким шляхом, використовуючи складки рельєфу відбуксирувати першу машину неспостережно для ворожих відеокамер з 60-ти-кілометровим радіусом огляду. І зробили все посеред білого дня. Витримуючи режим роботи тягача, на найнижчих, найтихіших обертах. Отож, нас не побачили і не почули. Для орків і навіть для своїх це стало несподіванкою. Другу БМП витягнули вночі, коли з одного боку рашисти вели ракетний обстріл, а з іншого – йшли в нічну атаку з артилерійською підтримкою. Між цими «концертами» ми й виконали свій коронний «номер»…
– Анатолію, закінчується ваша відпустка…
– …а я вже там. Телефонували – є «замовлення».
Віктор ЧУПРИНА
