Нічним безсонням, болем сердечним та гіркими слізьми долучився я днями до страждань героїв книжки, на обкладинці якої красуються українська верба та напис: Микола Савенець. Стоїть верба під небом зоряним…
І зачарувала мене ця повість буквально з першої ж сторінки. Ну, хіба можна спокійно, без душевного хвилювання читати таке? «Я навіть зимове поле люблю. Повірте, буває, взимку виходжу за село, щоб помилуватися пейзажем. Здається, що тоді тут особливого: засніжене степове безмежжя, десяток тополь уздовж дороги, а мені, скажу вам, іншої краси і не треба. Отак прямуєш цією дорогою(а я часто буваю тут без машини) – і настрій сам по собі стає піднесеним: сніг під ногами рипить, морозець бадьорить, і хочеться крикнути на повні груди: «Земле! Яка ж ти прекрасна!»
Ось так щиро зізнається один із головних героїв повісті голова селищної ради, колишній агроном Степан Кремінь. Він справжній поет, хоч і не написав у житті жодного віршованого рядка.
І таких піднесених, задушевних рядків у книжці багато. Про що б не писав М. Савенець: про жнив’яне поле чи вечерю при зорях, про колодязьного журавля чи старезну бабусину скриню – від написаного ним так і віє, дише поезією. А надто автор любить працю на цих рідних просторах, адже й сам пізнав її ще з дитинства. З повним правом те, що написав Савенець, можна назвати поетичною прозою.
Він не єдиний, хто розпочинав свою літературну діяльність із поезії, а потім перейшов на прозу. Чи міг би, скажімо, Михайло Стельмах зробити свої повісті «Гуси-лебеді летять» та «Щедрий вечір» такими поетичними (воістину це поеми в прозі!), якби сам не розпочинав писати віршами? Запитання риторичне…
Такою ж сповненою справжньої романтики стала і проза Олеся Гончара, Миколи Руденка, Андрія М’ястківського – всіх не перелічити! І всі вони розпочинали з рим та строф.
Про що ця повість? Про найтрагічніші сторінки нашої історії – так зване розкуркулення селян, страшний голодомор українського народу в 1932-1933 роках. І показав автор цю трагедію крізь події на невеликому хуторі Вишневому, в основному на прикладі життя двох його юних мешканців – Назара Стародуба та Оксани Савчук. Тільки місяць тому почали вони зустрічатися під старою вербою, яка полоще у ставку своє гнучке гілля. Вона, та верба, першою почула їхні освідчення в коханні. І дівчина, і хлопець вже мріяли про той час, коли поберуться, назавжди поєднають свої долі. Але не так сталося, як гадалося… Адже були це фатальні тридцять другий і тридцять третій роки, коли комуністичний режим хотів винищити українців, у першу чергу селянство, застосувавши колективізацію, небачений у світовій історії голодомор. Ось і на хутір Вишневий уже прибув каральний загін, аби забрати в його непокірних мешканців буквально все: від мішків із зерном до слоїків або торбинок із квасолею чи горохом. Але вишневчани вчинили цим сталінським посіпакам гідний збройний опір. Дорогою ціною, навіть своїм життям, заплатили вони за це…
У повісті є ще одна сюжетна лінія – вже нинішні часи, здається, 2020-ий рік. Під тією самою вербою (для вишневчан, як і для всіх українців, верба – це святе, сакральне дерево) знову зустрілися двоє закоханих, Юрій та Ірина…
Взагалі, захоплююся умінням автора знаходити якісь особливі, непередбачувані ходи, сюжетні повороти, які посилюють інтерес читача до твору, заворожують, не дають йому відірватися від того, що написано. Думається, автор у цьому – неперевершений майстер.
Таким одкровенням для цих закоханих стала знахідка: у старенькій скрині вже покійної Ірининої бабусі вони виявили загадкового листа з 32-ого, який уже геть вицвів, пожовтів од часу. Хоч і не відразу, але закохані збагнули, що оті двоє, Назар і Оксана, які зустрічалися під сакральною вербою страшного тридцять другого, – їхні прадід та прабабуся.
Так от, знову знайомий нам ставок, старесенька верба, а під нею двоє нових закоханих…
– А може, саме тут мій прадід освідчився твоїй прабабусі в коханні, – сказав Юрій. – Я чомусь думаю, що це було зоряної ночі, і далекі зорі були свідками їхніх щасливих зустрічей. Ірино, якщо ця верба колись чула трепетні слова двох закоханих, то давай ми продовжимо цю традицію, нехай вона почує і мої слова: я кохаю тебе…
Упевнений, що з тих прозаїків, які увійшли в українську літературу тоді, коли Україна вже виборола давно омріяну Незалежність, нікого Всевишній не сподобив (дозволь мені, дорогий читачу, вжити це майже забуте слово з лексикону наших предків), на такий чудесний твір, як ось Миколу Савенця. В усякім випадку, нічого схожого я не читав. А те, що брав до своїх рук, ледве-ледве дочитував до 15-17-ої, щонайбільше до 20-ої сторінки – і кидав, бо читати те, що пишуть новобранці, не вистачало духу…
Передчуваю, хтось скаже: «То ви, напевно, не читали «Солодку Дарусю»? Запевняю таких, що читав. І вважаю цю прозову річ Марії Матіос геніальною. Але ж вона, Марія Матіос, стала відомою ще за радянської доби. Я ж говорю про тих прозаїків, які увійшли в нашу літературу в часи Незалежності, тобто є новим призовом до неї.
Жаль тільки, що прочитати цю прекрасну повість зможуть небагато людей, адже автор спромігся видати її зовсім малим тиражем. Хочеться надіятися, що хтось із небідних людей допоможе Савенцю видати цю потрібну усім книжку – значно більшим накладом. Адже справедливо сказано: бездарні самі проб’ються, а от талановитим треба допомагати. Микола ж Савенець і є таким талантом. Талантом Божою милістю…
З нетерпінням чекатиму, мій давній друже (не кажу «старий» друже, бо це тільки росіяни, яким їхній ведмідь усім без винятку наступив на вухо, так кажуть), від тебе нових творів. Я і далі бачу їх поетичними повістями…
Слава Україні
Борис ОСТАПЕНКО