Ніч, як стара ворожка, горбиться та мовчить,
Викладаючи стежку долі з хрестів і чирв
У очах її темрява брижиться та росте
І сповзає загравою в мертвий, зотлілий степ
Її дотиків холод пролазить попід броню
Та мов страх, загострює чуйку, увагу і нюх
Я вмикаю теплик і вкотре дивлюсь туди,
Де ворожа посадка тліє крізь сизий дим
Де зомліла тиша горнеться до грудей
Як до рук землі ще один пережитий день
Де ніч стишує вітер і падає разом з ним
Між руїн ховаючи мертве дитя весни
Де конає місяць, розчавлений наче вуж,
І пригадую дім, де я вічність вже не живу
І ліниві дні, повні звичних для всіх речей,
Які носиш позаду, шлейкою за плече
Я пригадую постіль, що пахла як чистий сміх,
Мов забута радість, схована в голоси
І просте питання, далеке від звичних меж:
“Татку, а ти ж повернешся?”
А коли ніч відходить, лишаючи сни між гільз
І остання зірка, зірвавшись, летить униз
За холодний обрій, стомлений від пожеж
Я загадую вкотре бажання.
Одне і те ж.
20.08.2023
Федір РУДИЙ