Тетяна Миколаївна Безуса – відома самобутня поетеса Попільнянщини. За фахом – педагог-філолог. Після закінчення Житомирського педінституту працювала учителем української мови і літератури в Лисівці, Паволочі та директором школи у Василівці.
Має поетичну Божу іскру. Брала участь в обласному поетичному фестивалі-конкурсі «Оксія», друкувалася у всеукраїнському альманасі «Білий голуб». Своїми поетичними доробками ділиться у групі «Колоситься рідним словом Попільнянщина» у Фейсбуці.
Чи була щаслива? На це запитання поетеса відповідала так: “Живу щасливо, маю дітей і внуків, люблячу родину, люблю Україну”. Її вірші – віддзеркалення прекрасного, сповнені любов’ю до людей, до рідної Вітчизни.
З початком війни її поезія зазвучала тривожним набатом, закликом до захисту рідної землі.
Доля розпорядилася так, що в гірлянді заупокійних свічок Тетяні Миколаївні довелося запалити і свій вогник пам’яті, провівши в засвіти чоловіка любої доньки Вікторії – воїна Олексія Хруща. Пропонуємо вашій увазі останні творчі доробки Тетяни Миколаївни – поезії воєнної пори.
Чорна хустина…Чорна хустина…
Смуток і біль, незагоєна рана…
Плаче моя українська родина,
Чорну хустину вдягає кохана.
Вперше не стримав я даного слова,
Що повернуся додому живим,
Що твої сльози мене не спинили –
Вибач, благаю, бо час вировий…
Хто, як не я, буде вас захищати?
Хто буде лютого ворога бить?
Гинуть ще зовсім юні солдати…
Так я, голубко, тобі говорив.
Я маю доню і любого сина,
Правда, малі ще, ти їм розкажи,
Як я любив їх, тебе, Батьківщину,
Як я хотів, щоб щасливо жили!
Вибач, кохана, що в небо злітаю,
Вибачте, мамо і доню, і сину…
Я завжди з вами, тепер захищаю
З Господом разом – і вас, й Україну.
Мужня і сильна, найкраща у світі
(Добре це знаєш, казав це щоденно),
Ти будеш жити для доні і сина,
Будеш любити за себе й за мене.
Знай, моя мила, прийде Перемога!
Орків здолають мої побратими!
Будеш гордитись – як воїн загинув.
Ти, мої рідні – це й є Україна.
Старезне небо, зболене плачем…
В кінці зими ще більше постаріло…
Вже серпень спекою пече –
Воно ж, поглянь, ще й досі сіре…
Вплітає сум пшеничні колоски
У землю зранену, поорану сльозами.
Тремтить в руках Матусі оберіг –
До Бога молиться натхненними словами:
“О, Боже, зглянься на моїх дітей,
Ти зглянься на зруйновану країну,
Вже досить горя і смертей,
Дай Перемогу рідній Україні!”
Торка Господь зморене чоло,
З колін підводить посивілу матір:
“Я дав вам Віру і Любов,
Навчив синів і доньок СИЛУ мати.
Відроджується сила знов і знов,
її ніколи оркам не здолати,
Як Купина, з якої Я зійшов,
Як Правда – Істина, яку не відійняти!”
Пробилось сонце крізь небес луску,
Глибінь небесна знов блакитна стала,
Зерно янтарне стигне в колоску,
Щоб Мати хлібом діток причащала!
Знайте, кляті орки:
Нас не подолати,
Бо мстити за вбитого
Прийде рідна мати,
Прийдуть брат з сестрою,
І прийде дружина,
Нищитиме батько –
Вся його родина!
Гнати вас у шию
Буде його син,
Бо ми українці –
Усі як один.
А прокляті покручі,
Що у рабське вбрались,
Згинуть з вами разом
В страшному тартарі.
Бо земля не буде
Нечисті носити,
Знищимо й вас, гниди,
Щоби вільно жити.
Виженем сволоту,
Що нас обкрадала,
І сховалась в нори,
Як війна настала.
Україна-ненька –
Це ми усі разом,
Це ті, хто в окопах,
Кого криють “Градом”,
Це ті, хто рятує,
Хто всім помагає.
Нас не подолати –
Хай світ увесь знає!
Витремо ми сльози,
Станемо сильніші.
З нами Перемога,
Бо ми – найміцніші!
Тетяна БЕЗУСА
Знаю з дитинства.
Чудова, доброзичлива, прекрасна людина. 🤗
Дай Бог здоровья Вам..