Війна… Це жахливе слово, наповнене болем і відчаєм, розділило наше життя на «до» і «після». До війни ми будували плани на майбутнє, перед нами був відкритий увесь світ, а після – цей світ перевернувся.
Звістка про те, що загинув наш однокласник Артем Заєць, гострим холодним мечем ударила у самісіньке серце. Не могли повірити, що для Артема ця осінь стала останньою…
21 вересня Парипси зустрічали другого загиблого свого сина, Героя, який назавжди повернувся до рідної домівки, де народився, де пройшло його дитинство.
Дорогою, устеленою червоними, як пролита кров, і жовто-синіми, як державна символіка України, квітами, везли нашого Героя. Живим коридором, стоячи на колінах, зустрічали його односельці, сусіди, родичі, друзі та знайомі. І ми, однокласники…
Теплі спогади, неначе тінь перед очима, виринають і виринають. З Артемом ми познайомилися ще до школи. Якось ми з татом заїжджали до його батьків. У дорослих були якісь свої справи, у які ми, діти, не вникали. Та я запам’ятала дорогу до Артемової хати. І наступного разу разом з подружкою Катею Яковенко ми втекли здому до білявого хлопчика, якого я бачила на подвір’ї.
А сьогодні ми з Катею прощаємося з нашим Артемком. Він запам’ятався нам зі школи своєю дитячою безпосередністю, доброзичливою усмішкою, щирим серцем і доброю душею. Артем підіймав настрій усьому класу своїм оптимізмом, дотепними жартами. Він був тим, хто завжди прийде на допомогу.
Згадую нашу останню зустріч. Перед очима стояв змужнілий чоловік. Життя змусило його швидко подорослішати. Після дев’ятого класу він закінчив Фастівське професійне училище за спеціальністю електрогазозварник. Працював у ПАФ «Єрчики». Проживав із сім’єю у Романівці, тішився первістком Сашею. Та й до батьківської оселі Артем не забував дороги. Завжди піклувався про молодшу сестричку Лізу і про маму Любов Олександрівну. У його серці було стільки любові, що її вистачало на всіх. Багато планів, обірваних війною, так і лишилися нереалізованими.
Ще у травні 2021-го року Артем Заєць був зарахований на військову службу за контрактом. З початком вій-ни брав участь у бойових діях. І там старший солдат проявив себе мужнім воїном з хоробрим серцем, надійним бойовим побратимом, кваліфікованим навідником-оператором механізованої роти. Та 15-го вересня під час артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Миколаївка Друга Донецької області, Артем віддав своє юне життя за Україну, назавжди залишившись 25-річним.
Рясний дощ не встигає змивати сльози з облич. Шпаркий вітер розгойдує осіннє гілля, обриваючи пожовтіле листя. Розривається від горя серце матері, якій вручають Державний Прапор України, що кілька хвилин тому укривав тіло її сина. Сповнене болем серце сестри, бо вже більше ніколи не обійме свого брата, не схилить голови до рідного плеча. Повняться гіркими сльозами очі дружини Галини, яка пригортає до себе осиротілого Сашка. Щось обірвалося і всередині кожного з нас, залишаючи у душах болючу печаль.
Під звуки траурного маршу, під постріли прощального салюту завершується прощання з Героєм. І найменше, що ми могли для нього зробити – це прийти і провести його в останню путь. Пам’ятаймо про подвиг, який він здійснив заради нас, заради всієї України. Дорогою ціною він заплатив за мир і спокій, за свободу і незалежність рідної землі. Не забудемо і не пробачимо ворогам, які відібрали його юне життя.
Гордимося Героєм-однокласником. Вічний спокій його душі. Він назавжди залишиться світлим промінчиком у нашій пам’яті.
Крістіна СОКОЛОВА
