Із Настею і її маленькою донькою Ніколь познайомився, коли готував матеріал “бойові побратими” про Пашу і Діму (“Перемога” № 21 від 1 липня). Настя – наречена Павла. І коли частину, де служили молоді чоловіки, передислокували на схід, то при кожній зустрічі перепитував за них.
Одного дня Настя на моє запитання відповіла з тривогою в голосі:
– Сьогодні Паша йде у бій. Молитимусь.
Сказано – зроблено. Зайшла в церкву, поставила свічку за здоров’я. Свічка впала.
При наступній зустрічі:
– Мій Паша в госпіталі. Але вже може говорити. Розповідав, що у відкритому степу накрили ракетами. Зненацька – чорні зайчики, а отямився, коли його вже 300-го бронетранспортером вивозили до медиків. Гади. Повбивала б…
Сьогодні мій коханий йде у бій.
Без мене йде, а я б його прикрила,
І зупинили б лютий бронебій,
Як оберіг, мого кохання крила.
Я подала б йому набитий магазин,
Відволікла би снайперські приціли
І погляд мій, лютіший від грози,
Не дав би орку в милого поцілить.
Якщо ж ужалить милого фантом,
І буде ранок вибухами рваний,
Я обів’ю душею і бинтом
Його, а більш свої, болючі рани.
За мене, любий, не переживай,
Якщо, крий Бог, вони сюди прорвуться,
Їм стане домовиною наш край,
І звідси вони в рашу не вернуться.
І доки він вдивляється в пітьму,
У поспіхом обладнанім окопі,
Допоки я його не обніму,
Моя душа забула слово “спокій”.
Моє кохання – на передовій,
Де нині найсвятіші люди гинуть…
Ви чуєте? Мій Паша йде у бій
За нас з Ніколь. За вас. За Україну!
Віктор ЧУПРИНА