24 липня православна церква відзначила пам’ять святої рівноаполстольної Ольги, великої княгині київської, у святому хрещенні – Єлени. Сучасники її внука святителя Володимира Великого, хрестителя Русі, називали її «наймудрішою серед людей». Своє правління Ольга розпочала з помсти древлянським сепаратистам (як це перекликається з нинішньою ситуацією) за смерть свого чоловіка князя Ігоря. Як стверджує легенда, велика княгиня, повертаючись з Цареграда, аби уникнути засади змушена була повертатися до Києва водним маршрутом Ірпінь-Унава-Роставиця-Рось, допливши до стольного Києва не з півдня, а з півночі. Посольство зупинялося на відпочинок на березі Унави під Кошляками в урочищі «Липки». Наукового підтвердження цього факту немає, але відсутні і спростування.
Матеріалізувати легенду взявся господар культурно-історичного розважального комплексу «Романівка» Василь Геращенко. Чотири роки тому було освячено перший камінь.
З тих пір щороку цього дня в урочищі «Липки» біля пам’ятника рівноапостольній княгині Ользі проводилися велелюдні свята. Цьогоріч в умовах війни ця подія відзначалася досить скромно. За традицією, отець Михайло прочитав поминальні молитви в честь княгині, згадавши також наших земляків, захисників України Олександра Олійника, Дмитра Дубика, Ярослава Дмитріва, які загинули в боротьбі з окупантами. А також нашого земляка-поета Максима Тадейовича Рильського, річниця смерті якого співпала з днем пам’яті великої княгині Ольги.
Про творчу, наукову і депутатську діяльність Максима Тадейовича розповів науковий співробітник садиби-музею родини Рильських Олександр Борознюк. А ще наголосив Олександр Григорович: «Наш славний земляк був палким патріотом своєї малої батьківщини, яку називав «Моя рожева Романівка». Він постійно піклувався про своє село і всіляко допомагав землякам, зокрема подарував музичні інструменти для духового оркестру та оркестру народних інструментів, піаніно, три бандури. Світла пам’ять про Максима Рильського живе в серцях нинішніх романчан. Саме на таку нагороду і сподівався поет, звертаючись до прийдешніх шанувальників його таланту.
Коли на могилі моїй
Зелена затужить трава,—
Читатиме хтось ці пісні,
Нескінчені тихі слова.
І скаже: він жив і горів,—
А що ж зосталось по йому?
Чи він не зогнив, як усі?
Чи ночі розвіяв пітьму?
Читачу! Вглибися у те,
Чим я свою пісню зогрів,
І, може, почуєш ти щось,
Що більше од звуків і слів.
І, може, як птах в вишині,
Побачивши брата свого,
Затужить твій стомлений дух
І кине свій клич до мого!
Побачиш ти в пісні моїй
Луну своїх власних надій…
Читачу! Поглянь, усміхнись:
Я твій, я не вмер, я живий!
Віктор ЧУПРИНА
