Війна різко внесла корективи у звичне розмірене життя українців. Частина нас дружно стала на захист Вітчизни, а частина, жінки з дітьми та старики, змушені були податись у митарства світами. Серед них і я.
На початку березня ми з чотирирічним сином Віктором вирушили в Європу. Я, звісно, з бажання убезпечити дитину, а хлопчик – в очікуванні нових пригод. До слова сказати, що в дитинстві мені доводилось бути в Італії, Греції.
Україна
Як астролог, для від’їзду вибрала сприятливий день, щоб у мене були сили, оптимізм та удача мені посміхалася… Нервувала, бо їхала в нікуди… Розуміла, що хочу поїхати в Італію (просто тому, що люблю цю країну) або Грецію – там у мене був знайомий. Але точної домовленості ні з ким не було. Думала, перетну кордон – а там видно буде.
Отож, у визначений день, довірившись зіркам, зібрала речі, сина і вирушила в дорогу. «Зловила» першу автівку з дуже приємною пані, яка підвезла нас кілометрів на 70… Наступна підвезла ще кілометрів на 50. Наступна автівка зупинилась сама, вже майже проминувши нас. Так добралися до Вінниці.
Сіли на поїзд і приблизно о 22-ій дісталися до Львова, було б круто зразу сісти в поїзд до Перемишля (це вже у Польщі), але велетенська черга, аж з вулиці, зовсім не рухається… Стоїмо близько 20 хвилин. Малий хоче спати… я йду у розвідку і розпитую, чи буде рухатися черга… Кажуть, що це черга, щоб зайти у вокзал. Через 1-2 години буде поїзд, ті, хто в середині, зможуть сісти і поїхати, інші, у тому числі й ми, лиш зайдуть у приміщення і чекатимуть іншого поїзда.
Розумію, що Вітя так довго не витримає і йду в кімнату матері і дитини. Благо там є місце. Підмощую малому, щоб він міг спати, а сама сиджу, бо заснути важко – багато людей, постійні міграції і яскраве світло… За півтори-дві години починаю мерзнути (шубу свою сину підмостила) і (о чудо!) ходить волонтер і шукає, здається, саме нас – жінку з однією дитиною. Забирає і везе на поселення. Я повністю виснажена, тому розумію, що краще відпочити, а тоді вже рушати далі.
Ми поселилися в гуртожитку, якщо не помиляюся, Львівського медичного інституту аж на цілий тиждень. Щодо умов, то я була щаслива: і сама могла спокійно прилягти, і син спокійно відпочиває. Плюс – щодня приносили обіди та вечерю. Вже в перший день я навчилася дякувати за найменші блага.
Знову обираю сприятливий день і рухаємося далі. Польща перевантажена біженцями, тому вирішую їхати через Угорщину, щоб не стояти довгі черги на кордоні.
Угорщина
Ми перетинаємо кордон, стоїмо у черзі до паспортного відділу і я розслабляюся. Розумію, що ми у безпеці – над нами нічого не літатиме! Поселили нас у центр допомоги, який розмістився у будинку культури.
Ставлення до біженців було чудове! Як Європа нас приймає! Столи просто валилися від їжі – макарони в лоточках, фрукти, смаколики, чай, можна було запарити мівіну чи ще щось. Звісно, я не вивчала все меню, але їжі не бракувало. Також в цьому центрі був лікар, який у разі необхідності надавав медичну допомогу.
І я знову вчуся бути вдячною.Спали на розкладних ліжках в одній із великих зал разом з іншими приїжджими. Перепочили і зранку – знову в дорогу. Переїжджаємо до містечка, де є залізничний вокзал, беремо квитки до Будапешта. Тим часом мені розказують, що столиця переповнена, тому там можна буде лише пересісти на інший поїзд, аби їхати кудись далі.
Та ось підходить волонтер і каже, що в Нідерландах у нього можна зупинитися. Він стоїть біля стола, на якому їжа і засоби гігієни (я взяла тут банан та зубну пасту, коли заходили у вокзал). Розпитую деталі і задаю ключове запитання: «На скільки у вас можна зупинитися?» Він каже: «Так довго, як потрібно буде». Будучи в повному нерозумінні, куди я їду і як надовго, ці слова справляють на мене враження і я погоджуюсь. Їдемо в Нідерланди.
Нідерланди
Їдемо 18 годин мікроавтобусом. Добре, що вночі, малий спить. О дев’ятій ранку ми на місці. Якби довелося самій їхати поїздами, то це днів три могло б зайняти.
У дорозі знову дякую, що мені зустрілися добрі люди і ми нарешті десь вже осядемо. Віктор ще зі Львова запитує, коли ми вже будемо вдома, де будемо постійно жити.
Нідерланди – надзвичайна країна! Дуже охайна, багато водоймів, качки по вулиці гуляють, як у нас голуби. Хоча, правда, це в маленьких містечках, у столиці – навряд. Я була у місті Зютфен, це кілометрів 50-70 від кордону з Німеччиною. Хоча, що говорити: всі Нідерланди можна переїхати за три години. Вони за територією, як Київська область.
У Зютфені ми були одними з перших біженців. Про сім’ю, яка нас прийняла, знали всі саме через те, що вона прийняла українців.
В матеріальному плані у нас все було добре. Жили в дуже гарному будинку. Малому організували футбол в кращому клубі міста, спонсори дали йому форму, кеди, м’яч і навіть сумку. Мені допомогли влаштуватися на роботу, Віктора влаштували в школу. Згодом нам ще купили одяг у зв’язку зі зміною погоди. Також в Нідерландах дають фінансову допомогу, правда, я її отримала вже аж перед від’їздом.
І все ж, емоційно було важко. Дуже важко. З одного боку, я була вдячна за дах над головою, за доброту людей, які нас приймають. Але як соромно було їсти чужу їжу, користуватися чужим душем – у Європі дорогий газ, тому потрібно вкладатися в 5 хвилин. Мені соромно було лишати з ними малого довше ніж на 4 години…. Отож я завжди була зайнята – з дитиною або на роботі. Від такої відсутності свободи було дуже важко. Добре, хоч незабаром з’явилися свої гроші і я почала купувати їжу.
Ми жили у звичайній сім’ї – з дружиною та дітьми чоловіка, який нас привіз. Постійно вдома перебували троє дітей – 13, 16 та 19 років, а на вихідні приїздила ще старша донька, якій 21 рік.
З часом у Віктора в школі почалися канікули, тому працювати я не змогла і змушена була залишити роботу. Від того стало важче… Після однієї розмови з подругою я надумала поїхати в Париж.
Франція
Прощаємося з Нідерландами та нідерландцями і знову сідаємо в поїзд. Та безплатно ми змогли доїхати тільки до Бельгії, а вже там купили квитки до Парижа.
І от – я в Парижі! Як прийняв він українців? Ніяк. Ніч. Організації Червоного Хреста ніде не видно. Довелось самотужки шукати готель, бо треба ж відпочити…
Уранці ми таки знайшли Червоний Хрест, він знаходився на іншому вокзалі. Там якраз роздавали квитки тим, хто їде далі, а після обіду мали поселяти тих, хто прибув. Тобто треба було почекати годин три-чотири.
Ми пішли в парк, поїли, посиділи, хотіла зайти до протестантської церкви, та виявилося, що в той день вона була зачинена. Зайшли в католицьку, хоч я й православна…
Сиджу і думаю, де б нам поселитися, щоб не почувати себе зобов’язаною… І вирішую зняти жило на Airbnb.com.
І це був прекрасний вибір! Ми поселяємося в передмісті Парижа (Орсей) з надзвичайною інтернаціональною тусовкою! Там був хлопець з Мальти, що допомагав біженцям, студентка з Тунісу, яка вимірює кратери на Меркурії, хлопець з Індії (професор математичних наук, програміст) та пара з Чилі (жінка – художниця, чоловік – музикант).
Ми провели разом лише п’ять днів (бо на стільки була вільна оренда моєї кімнати), але це було неперевершено! Настільки я зблизилася з цією компанією!
Куди їхати далі я не знала, бо фінансове питання постало гостро. Якщо в Нідерландах я витрачала на їжу 10 євро в день, то тут в перші дні бувало і по 25 євро. А ще 20-25 євро платила за житло. Тому роздоріжжя було – від півдня Франції, Іспанії до повернення у Нідерланди і навіть в Україну.
Почала знову шукати житло на Airbnb. Знайшла у Ремсі. Щоб зекономити на проїзді, квитки придбали через Червоний Хрест. До вечора ми вже були в Ремсі…
І знову з прекрасними людьми! Два студенти, які навчаються в цьому місті. Один з них через 10 днів закінчив навчання, і я поїхала з ним на північ Франції. Він – до дому, а я зняла кімнату в сусідньому місті.
Тим часом минуло майже три місяці, як я не вдома, відчуваю, що потрібно повертатися в Україну… І виявляється, що закінчуються мої 90 днів по безвізу в Європі (якщо не реєструєшся там). Значить, точно час повертатися додому. Цього разу – через Польщу.
Польща
Дорога додому. Описувати виїзд із Франції не буду. Але історія приблизно така, як і виїзд з України – з купою пересадок. Головна – в Варшаві, там живе моя подруга. Та сама, через яку я і вирішила їхати в Європу, бо саме вона сказала, що наших дуже добре приймають.
Тому цілий день ми просто гуляли, спілкувалися з нею. У Польщі наших майже стільки ж, як в Україні. Принаймні у Варшаві. Усюди лунає українська або російська мова, польську вдалося почути тільки від касирів у супермаркеті.
На вокзалах вказівники, де є допомога українцям, зразу можна отримати стартовий пакет з інтернетом, до недавніх днів був безкоштовний проїзд, також на вокзалах стоять точки, де можна безкоштовно поїсти, навіть на дверях автобусів були наліпки не згадаю якого змісту, але типу «Ми з Україною».
У Варшаві ми з Віктором сіли на автобус до Києва і – ура! Ми – в Україні!
Зіна БУРОВА
