Знаю, що незваний гість – гірше… Отож і почувався татарином (нашим – кримським або більш дальнім – казансько-астраханським, а може східно-сибірським чи найвіддаленішим – забайкальським), коли заходив у подвір’я Валентини Іванівни Завальної. Однак, забачивши теплу усмішку господині, почувши щирість її вітальних слів, дещо заспокоївся, відчув доречність іншої приказки: «Гість в дім, Бог – в дім».
Валентина Іванівна – прихожанка церкви Скінія з 2003-го року, одна з її засновників. Відвідує щонедільні служіння. Веде домашнє господарство – тримає курей. Обробляє город, особливо любить вирощувати полуницю, плантація якої займає майже дві сотки. На це ще сил вистачає. У вільний час – пише вірші.
Їй 88-ий рік. Вік, та ще й немалий. Часто чіпляються хвороби. Одного разу провела на лікарняному ліжку майже дванадцять місяців. Брати і сестри просили у Господа Ісуса Христа зцілення. А ще часто навідувала її тодішня староста Почуйок Наталія Гнедко. Вона й попросила: «Напишіть про Валентину Іванівну».
На такі прохання у газетярів відповідь одна – позитивна. І ось я слухаю. Що я слухаю? Усний життєпис? Автобіографію? Розповідь? А може – сповідь?
Майже вся трудова діяльність Валентини Іванівни пов’язана з будівництвом. Працювала в бухгалтерії Київського арматурного будівельного заводу, згодом – бухгалтером науково-виробничого об’єднання «Арматура». Певний час трудилася на заводі «Червоний екскаватор». Сумлінність, акуратність, цілеспрямованість неодноразово відзначалися Почесними грамотами, грошовими преміями.
– І якими сумами відзначали передовиків соціалістичної праці?
– Премії були невеликими, 10-12 карбованців. Якщо порівняти по курсу долара, то це заокруглено 20 доларів. Що відповідає теперішнім 720 гривням.
Але грошові заохочення не були головним, основне, щоб висококласного спеціаліста цінували.
– А ще я завідувала господарською частиною Міністерства внутрішніх справ України, – згадує Валентина Іванівна. – І виходило непогано.
М’яко сказано, адже від паперу і ручок на кожному столі, інвентаризації тисяч одиниць меблів в сотнях кабінетів до зборів «сумок делегації» у Москву та зарубіжжя. Не кожен потягне…
Потім в житті настала «чорна смуга». Різко підвело здоров’я.
– Пережила два інфаркти, три клінічні смерті, – спокійно, як про щось буденне, розповідає Валентина Іванівна. – Довелося кинути роботу. Лікарі порадили переїхати в сільську місцевість. І після смерті бабусі і мами (їм я допомагала до останніх їхніх днів) місцем мого постійного проживання стала Мохначка.
Давно відома істина: «Коли людині важко, вона шукає опору – потопаючий за соломинку хапається». Такою рятувальницею для неї стала віра в Бога. Молитва та підтримка братів і сестер додавали сил. А енергетика і щирість віри благословила даром цілительства та хистом писати вірші. В радянські часи діловодство та бухгалтерська справа велися «язиком мєждунаціонального общєнія», а Київ був здебільшого руськомовним. Закономірно, що і вірші свої Валентина Іванівна почала писати московитським «нарєчієм». Та якою б мовою не віршувалося, якщо є «іскра Божа», то вона є. А коли в римованих рядках акумулюються віра, надія, любов, висока людська порядність, то таку поезію читач сприймає не тільки розумом, а й серцем.
Господь, когда ты создавал миры,
Где брал сырье для своего творенья?
Частички взял из самого себя?
Да, звезды, месяц, глубина небес,
Земля и солнце – все твои частички!
А іноді на папір лягали власні болі, життєві негаразди, пошук розуміння рідних людей.
Сын мой ушел, уехал – вынул сердце из груди.
Я шепчу ему вослед: “Вернись! Не уходи!
Мне больно. Но твой путь благословляю я”.
З роками повсякденне спілкування із односельчанами у Мохначці, а згодом – у Почуйках вплинули на вибір мови віршів, викликали бажання висловлювати думки мовою пращурів.
Байдужих та порожніх слів не говорім нікому.
Тим більше, Господу Святому.
Вони не наберуть і значення належного,
Загубляться у просторі безмежному.
Бо те, що ми проговорили, наміри нашого серця відкрили,
Бо слово, яке ми промовили, – думки, які стали відомими.
Тож хай наші слова завжди будуть добрими
Та благодаттю Божою оздоблені.
А коли на українську землю упав грім російської війни, Валентина Іванівна повністю перейшла на українську мову. І характер її поезії змінився – це вже були вірші віруючої патріотки, люблячої доньки Матері-України.
Рідна, ненько моя, Україно, молюся за тебе кожної днини,
Молюся за кожну людину, щоб залізяччя російське
У нас не гуло, щоб мирнеє небо
над нами було, щоб Бог дав нам силу зло подолати,
Щоб квіти любові могли у серцях розквітати.
Бо Божа любов є життя,без неї нема майбуття…
Розмова добігала кінця. Але все-таки я почувався незваним гостем і знову таки виявляється даремно. Валентина Іванівна на прощання подарувала мені збірку своїх віршів, укладену і видану її сином з надписом: «Нежданому гостю Віктору від автора. З побажанням добра в житті, мирного неба у всі дні життя, спокою на землі, на яку ступить ваша нога. Хай милість Божа і любов Його, і захист супроводжує вас у кожному дні вашого життя…»
Віктор ЧУПРИНА
