Є така рулетка – «автостоп». Граю часто, коли потрібно добиратись на роботу. Маю тверде правило гри: не зупиняти великовагові машини – довго гальмують, повільно набирають швидкість. Та, коли два легковики проігнорували мій сигнал «SOS», то узвичаєний принцип довелось порушити. Даю відмашку КамАЗові з великою бочкою замість кузова. Не вірю очам – зупиняється. Пощастило.
– Пощастило, що ви їдете в Попільню, – радісно сказав водій. – Я тут вперше, дороги не знаю і просто побоююсь заблудитися.
От вам і «рулетка». У дорозі знайомляться швидко, і ще не встигли доїхати до Квітневого, як я вже знав, що шофера звуть Анатолій Поганяч. Працює водієм у київській фірмі, яка бере підряди на дорожньо-ремонтні роботи у Київській та інших областях України. Нині відновлюють асфальтівку на Житомирщині і, зокрема, в Попільнянській територальній громаді.
Анатолій Анатолійович раз по раз поглядає на чудові краєвиди над Унавою. Запитую:
– І як вам наша місцевість?
– Красиво. А головне – тут немає війни. Бо там, де йшли бої, красу не помічаєш.
– Ви що, воювали?
– У нас, шляховиків, своя війна. З першого дня, з 24-го лютого. Почули вранці вибухи, гул ракет і літаків, але ще не вірилося, що орки почали «утихомирювальну» операцію. О 6-ій подзвонили з нашого управління, як в армії, дали конкретний наказ: «Негайно прибути в гараж, заправити машини, бути готовими до виїзду на місця аварійно-рятувальних робіт». А виїхати з нашої Петропавлівської Борщагівки було не так просто: траси забиті машинами біженців – люди рятувалися від смерті, від вибухів.
Їхали на свій страх і ризик – дороги не були ні гуманітарними, ні «зеленими» коридорами. Час від часу прострілювалися.
На виїзді з Борщагівки помітив поліцейський патруль. Під’їхав, пояснив ситуацію, мене провели до передмістя Києва. Іду пішки до іншого наряду поліцейських. Хлопці молоді до кінця не зрозуміли, яке лихо впало на Україну, жартують: «Могорич – допоможемо».
Після війни, кажу їм, «виставлюся», а тепер не до гумору – війна і ми всі – у війні. Вибачились, допомогли.
Під час аварійно-рятувальних робіт набачилися всякого: понівечені вибухами автотраси, зруйновані снарядами будинки, автозаправочні станції, спалені автомобілі, руїни підприємств. І тисячі біженців: заплакані матері, налякані діти, невиспані, після ночей, проведених у підвалах. Несолодко було й тим, які лишалися: перебої з продуктами, відсутність газу, електрики. А в деяких районах Києва тижнями не було хліба, з перебоями постачалася вода. Вірите, то лють охопить, то ненависть до рашистів рве груди. Здавалося, сильніше ненавидіти не можна. Виявилося, можна. Це, коли нас відправили розчищати трасу Київ-Житомир, як тільки окупантів відігнали від столиці.
Першими по трасі йшли сапери: знаходили та знищували міни, снаряди і ракети, що не розірвалися. За ними – медики і поліцейські. Вони витягували вбитих з розтрощених снарядами і зрешечених кулями машин. Правоохоронці шукали документи, аби встановити особу. Медики прибули, аби надавати допомогу пораненим. На жаль, роботи їм не знайшлося. Видовище не для людей із слабкими нервами. Трупи складали на узбіччя: молодих, старих і… дітей. От куди треба було вести високопосадовців з Європи – хай би побачили справжнє обличчя путінських яничарів. Після поліцаїв та медиків уже працювали ми. І я, і мої товариші все робили «на автоматі», бо всі думки, всі почуття витіснила ненависть – таке не забувається і не прощається. В Бучанському районі, поблизу Бузової, що за 35 км від Києва (відомої своїм етнографічним комплексом «Українське село») трудилися з люттю, прибираючи розбиту колону орків. Відтягуючи мертву техніку думав: “А що, гади, отримали?” А в переліску, куди ми переміщали металобрухт, стояли десятки, а може й сотня побитих ворожих бронемашин – наша артилерія «потрудилася» на славу.
Анатолій Анатолійович закінчив свою розповідь. Деякий час їхали мовчки. Мовчав і я, відчуваючи як ненависть до проклятих каїнів об’єднує нас. І ми вже не просто попутники, співрозмовники, ми – однодумці, союзники, українці. І Україна для нас – понад усе.
Слава Україні!
Слава нації!
Віктор ЧУПРИНА
