Минала дев’ята-десята хвилина нашої несподіваної зустрічі з Мирославою після багаторічної паузи. Востаннє ми бачилися 2009-го року. Тоді Мирося після закінчення Житомирського агроекологічного університету працювала банківським службовцем у Попільні, Брусилові та Києві. Тепер, як з’ясувалося в ході активного діалогу, вона домогосподарка, має прекрасного чоловіка Олександра, носить його прізвище Ковальська, виховує дочку Христинку (встигаю поцікавитися Христинка чи Крістінка. Виявляється в сім’ї та поміж друзями Христинка, бо «…ми ж українці»), яка, не зважаючи на малий вік, уже громадянка Канади…
– Канади? – вражено перепитую.
– Так. Ми живемо в Канаді.
– І вам там цікаво?
Мирославка аж зупинилися:
– Такого я не чекала, про це мене ще ніхто не запитував. Як правило, цікавляться зарплатою, соціальним обслуговуванням.
Я їй вірю, хоча подібні «запитання-пастки» були придумані журналістами ще позаминулого століття (такий собі «золотий ключик», що своєю несподіваністю відкриває людські серця та душі, спонукає до щирої розмови), вони безвідмовно діють і тепер. В результаті у нас з’являється спільна мета: у пані Ковальської – розповісти про життя земляків у країні кленового листу мені, а у мене – переповісти читачам «Перемоги».
Далі – традиційний «старт» будь-якого інтерв’ю, тобто прохання згадати витоки рішення емігрувати до Канади. Виявилося, що ніяких першоджерел не було:
– Мій Саша родом з Чернівецької області. Закінчив там університет, а працював у банківській системі, де ми й познайомилися. То були звичайні ділові стосунки з хорошим врівноваженим колегою. А у роки, коли нашим «гарантом» став Янукович, на мій подив Саша опинився у рядах опозиції. Був активістом протистояння владі. Бачив, що над ним згущуються хмари, які от-от мали вдарити громами і блискавками. Тоді й виїхав у Канаду. Можливо, саме це і примусило виокремити його, позитивно відповісти на пропозицію руки і серця.
Мирославу розумію чудово – для створення сім’ї жінки обирають сильних чоловіків, на яких можна покластися, з якими можна продовжити рід.
– А звикати було важко?
– Спочатку було некомфортно, але адаптація у Канаді проходить легше, аніж в інших країнах. Допомагають земляки. І в малому (землячки підкажуть, де можна купити сало, бо канадці сидять на беконі, в якому магазині продаються інгредієнти для борщу), і в великому (коли ми переїжджали із Сасківана до Монітоби, то земляки знайшли час допомогти завантажитися, найняти дешевого перевізника, провели, як рідних).
Цікаво, що відвідини продуктових магазинів там дають додатковий шанс поспілкуватися українською мовою, позаяк власники – вихідці з України. А ще канадські українці разом відзначають свята як українські, так і канадські. І їхня колона, де всі одягнені у народні костюми, вишиванки, над якою майорять жовто-сині знамена, завжди вигідно виділяється серед святкувальників.
– Часто виїжджаємо на природу сім’ями, з дітьми. Готуємо шашлики. І головне у всьому цьому – щирі стосунки, відчуття земляцького ліктя. Гуртом проводжаємо, коли хтось їде на Батьківщину. Чекаємо, зустрічаємо, вислуховуємо новини, розглядаємо фотографії, відеофільми.
Само собою виникло бажання організувати фотосесію, аби Мирослава взяла з собою світлини з краєвидами та пам’ятними місцями Попільнянщини.
Ідею підтримали мої друзі. Насамперед інтернаціоналіст-афганець Віктор Хицюк, погодившись бути водієм «екскурсійної», його ж власної, машини, волонтер Василь Левицький, участик АТО Олег Абайханов, господар культурно-історичного розважального комплексу «Романівка» Василь Геращенко.
Цікавлюся, як канадські українці ставляться до неоголошеної війни в Україні. Чесно кажучи, сподівався на стандартну відповідь, типу «вас – підтримуємо, їх – засуджумо». А почув:
– Та ми там виходимо стінка на стінку з російськими емігрантами. Їх небагато, але є. Вони не дружні, не об’єднані, то ми у протистоянні з ними завжди беремо верх. А ще росіяни і хитруваті, і ледачі, тому в Канаді вихідців з Росії не поважають.
– Миросю, одні захоплено, інші несамовито цитують афоризм «Нашого цвіту – по всьому світу». На скільки це відповідає дійсності на американському континенті?
– Якось ми з Сашею мандрували Центральною Америкою, зупинилися на ніч у столиці однієї з острівних держав. Увечері, одягнувши українські вишиванки, пішли на прогулянку. Радісно-лукаво усміхалися одне одному, коли бачили в очах «латинос» непідробний інтерес до наших одяганок, знай, мовляв, наших. А наших виявляється тут уже знали, бо раптом з напівтемної алеї вечірнього парку пролунало: «Здоровенькі були!». Виявилося, земляк. Познайомилися, дружимо до цих пір.
Отак і спливли непомітно дні й тижні Мирославиної гостини. Далі почалося спілкування у фейсбуці. Муляло мені запитання, як сприйняли у провінції Альберта Романівську фотосесію? Мирослава відповіла:
– Захоплююче. А в новорічні свята надіслала вітання землякам-попільнянцям. Всього кілька речень. І додала: «Я не вмію багато писати».
А чи потрібно багато? Погодьтеся, навіть кількох щирих слів іноді цілком достатньо…
Після 24 лютого Канадою прокотилася хвиля мітингів на підтримку України. В організації їх брали участь і Мирослава та Олександр Ковальські, зокрема, вони просили мешканців окупованих регіонів прислати світлини для фотооформлення цих акцій. А ще – зверталися до латвійської, литовської, естонської та білоруської громад разом вимагати від канадського уряду збільшення допомоги Україні.
Віктор ЧУПРИНА
Чудова розповідь. Хотілося б частіше бачити на сторінках “Перемоги” живі людські історії про наших земляків, які є по всьому світу. Дякую!