У квітні Аліна Криштоп відзначала свій день народження. Поміж численних подарунків був і вірш місцевого поета. Які ж побажання отримала іменинниця? А отакі:
Все як завжди: весна теплом гостинить,
Птахи летять з чужої сторони,
Знову твій день ангела. Але його, Аліно,
Ми вперше зустрічаємо у час війни,
Бажаєм ряст топтать в квітневім гаї,
Де б вітер мирним подихом війнув,
Хай, як жахливий сон ми забуваєм,
Твоє дитя забуде про війну.
Щоб за майбутнє серце не боліло,
Щоб димом не захмарилась блакить,
І щоб гніздечко ваше уціліло,
Що звить змогли, та, бач, не вийшло жить…
Владислав і Аліна Криштопи мають власне житло в Ірпені. Проте багато часу проводили у Романівці, де кілька років тому разом з родичами відкрили магазин будівельних матеріалів. А коли в Україну посунули російські загарбники, то вони практично мешкали на Попільнянщині.
Можливо в когось почалися б «ахи» і «охи», але молоді Кпиштопи мали гарний приклад Владових батьків – Світлани Василівни та Василя Івановича, які забезпечували торговельне обслуговування Романівки та довколишніх сіл у період суворого карантину. Мали й повну можливість виїхати за кордон у перші дні війни.
Але Владислав Васильович повною мірою віддався роботі. Коли перерізалися одні шляхи доставки товару – шукав інші, закривалися одні оптові бази – знаходив нових постачальників. Разом зі своїм компаньйоном і шурином Юрієм Юрійовичем Шкартою об’їжджали і Житомирщину, і Київщину.
Одними з перших записалися в підрозділ територіальної оборони, контролювали трасу, несли чергування на блокпосту.
Довгий час зв’язку з Ірпенем не було, позаяк вороги там забирали мобілки. Що з будинком, що з квартирою – не знали. І лише зовсім недавно на зв’язок вийшли сусіди, попросили приїхати. Поїхали не роздумуючи.
Тривожним видався той день для їхніх дружин – Аліни та Вікторії. Жінки переживали і за дорогу, і за помешкання, бо навіть, якщо воно вціліло, то це не значить, що там безпечно: рашисти залишали міни у найнесподіваніших місцях, скажімо, в холодильнику – відчинив і …
Час приїзду Влада і Юрія вгадати не вдалось, і я зустрівся з ними, коли розповідь про будинок (уцілів), квартиру (сусіди приглянули – не «обчистили») вже завершилася і розмова зайшла про саме місто.
Влад розповідав:
– У сусідній будинок влучив снаряд – згорів дах і верхній поверх.
– А мегамаркет неподалік?
– Зруйнований.
– Боже, його ж до Нового року тільки відкрили. А універмаг неподалік?
– Розтрощений, обгорілий.
– А ті АЗС, де ми зазвичай заправлялися?
– Спалені.
– А вода, газ, електрика?
– Немає, готують на вулиці. Хоча ця біда об’єднала людей: діляться останнім, допомагають один одному. Нас зустріли з радістю, як рідних.
Приєднуюся до розмови:
– Скажіть, будь ласка, з якої ділянки дороги ви вже відчули, що там йшли бої?
– З Бишева, – відповів Юрій Юрійович. – А житомирська траса взагалі розбита. Далі пішли села, де будинки просто знесені з лиця землі.
Першими, як розповідали Владові сусіди, в Ірпінь увірвалися кадирівці та буряти. Це було щось страшне – ніхто не знав, чого можна чекати в кінці дня, вночі, та навіть через годину.
Потім на зміну «азійцям» прийшли рашисти-ВДВешники. Також не мед, але хоч можна було пройти їхні блокпости, щоб набрати води. Однак окупанти вимагали, аби носили білі пов’язки (символіка «асвабадітєлєй») і не носили темного одягу (ніякого трауру) – життя прекрасне біля багать, на яких, мов за часів Чингісхана, готували їжу.
Вороги намагалися робити вигляд, що за їхньої присутності «підтримується порядок», зокрема ведеться боротьба з мародерством. Розказують, піймали двох мародерів українців. Одного після розборок відпустили, другого, в якого на руках було 20 тисяч «баксів» (людина мала підтвердження власності коштів) – розстріляли. Де поділися «речові докази», можна лише здогадуватись.
Отакою була «екскурсія» до власного дому. Розповів про це місцевому поетові – автору привітального вірша. Той сказав:
– Бач, одне побажання здійснилося. Хай тепер й інші збудуться.
Віктор ЧУПРИНА
