Уже минуло пів року, як не стало цих молодих красенів – справжніх патріотів, мужніх воїнів, які найбільше любили Україну і віддали за неї найдорожче – життя.
Трохи біографії свого синочка. Після школи Антон навчався у коледжі на факультеті програмного забезпечення, потім у Національному авіаційному університеті на такому ж факультеті. Захистився в… окопі. А диплома так і не встиг забрати…
Перед ним мало б відкритися велике майбутнє, престижна робота, але в країні війна, і він обрав те, що повинні обирати справжні чоловіки – Захист Держави.
Антон казав: ” Я не дозволю, щоб ворог своїм чоботом топтав нашу святу землю, я не дозволю, щоб над тобою, моя найкраща в світі мамо, знущалися. Ми з тобою, мамочко, на день Перемоги пройдемо вулицями, взявшись за руки”.
Але не судилося. Клятий ворог забрав молоде життя мого синочка та його двох побратимів – Дмитра та Віталія.
Ми, матері, лишаємося і намагаємося жити так, як казав мій Антошик: “Живіть так, щоб потім не було соромно” І хто його пам’ятає, то знає, що він так жив.
А як я живу? Важко, дуже боляче, але гордо несу звання Мами Героя. Моє життя – це допомога воїнам. І вас усіх прошу, не стійте осторонь, допомагайте, хто чим може. І пам’ятайте якою ціною здобувається Перемога.
Чи я сильна? Ні, я слабка, змучена болем, але жива. І поки жива, буду допомагати іншим у пам’ять про свого сина.
Прошу всіх, хто знав Антона, напишіть мені в особисті або просто на папері спогади про мого сина. Як умієте, як Бог на серце покладе, але напишіть і принесіть. Для мене це дуже важливо.
Зоя ІВАНЧЕНКО
